17

О шостій вечора я стояла перед старою будівлею за колишньою «Синьою кімнатою» й думала, що в мене є щонайменше п'ять причин розвернутися та поїхати додому.

Перша: я не знала, хто призначив цю зустріч.

Друга: незнайомець наполягав, щоб я прийшла сама.

Третя: моя сімейна історія останнім часом нагадувала дешевий детектив, у якому кожна людина приховує бодай одну важливу деталь.

Четверта: я ненавиділа ситуації, у яких хтось намагався керувати мною за допомогою таємниць.

І п'ята…

Медісон стояла поруч, тримаючи мене за руку, і я боялася, що якщо зараз щось піде не так, то знову побачу, як людина, яку люблю, опиняється посеред чужої драми через мене.

— Ти можеш передумати, — сказала вона.

Я повернула голову.

— Ти хочеш, щоб ми поїхали?

— Я хочу, щоб ти сама вирішила, чи хочеш залишитися.

Я подивилася на будівлю.

Колись тут було складське приміщення, де зберігали декорації та старе музичне обладнання. Тепер вікна були закриті фанерою, а фарба на металевих дверях облупилася.

Нічого особливого.

Але я не могла позбутися відчуття, що за цими стінами залишилася частина мого минулого, про яку я навіть не здогадувалася.

— Я хочу знати, хто він, — нарешті сказала я.

Медісон кивнула.

— Тоді дізнаємося. Але ми не розходимося. Якщо тобі стане некомфортно, просто скажи мені.

Я стиснула її руку.

— Домовилися.

Ми не збиралися сліпо виконувати умови незнайомця. Я повідомила Ітану, де ми перебуваємо, і домовилася написати йому, коли зустріч закінчиться. Медісон також зберегла адресу.

Потім я дістала телефон і написала невідомому номеру:

«Я на місці. Ми прийшли. Виходьте, якщо хочете поговорити».

Відповідь надійшла майже відразу.

«Двері праворуч. Вони відчинені».

Я подивилася на Медісон.

— Ну що, готова до чергової сімейної таємниці?

— Ні.

— Чесно.

— Але я все одно з тобою.

Я поцілувала її в щоку.

Потім ми підійшли до дверей.

Я натиснула на ручку.

Вони відчинилися з тихим скрипом.

І ми зайшли всередину.

У приміщенні пахло пилом, старим деревом і чимось металевим.

Уздовж стін стояли порожні стелажі. Біля дальнього вікна лежали складені стільці, а в кутку хтось поставив старе піаніно, накрите темною тканиною.

Я зупинилася, побачивши його.

— Дивно, — прошепотіла я.

— Що саме? — запитала Медісон.

— Я не знаю. Мені здається, що я вже бачила таке піаніно.

Я підійшла ближче й обережно відгорнула край тканини.

На дерев'яному корпусі виднілися подряпини.

Біля клавіш хтось залишив маленьку наклейку із зображенням місяця.

Я торкнулася її пальцем.

Раптом у пам'яті спалахнув короткий образ: я маленька, сиджу на підлозі біля мами, а вона грає мелодію й дозволяє мені натискати клавіші.

Спогад був нечітким.

Але я відчула його всім тілом.

— Скарлетт?

Я відвернулася від піаніно.

— У дитинстві в нас було схоже.

Медісон подивилася на інструмент.

— Можливо, це воно.

Я похитала головою.

— Не знаю.

Я не встигла сказати більше, бо в дальньому кінці приміщення відчинилися двері.

До кімнати увійшов чоловік.

Йому було приблизно шістдесят. Сиве волосся, темне пальто, окуляри в тонкій оправі. Він тримав у руці невелику папку.

Побачивши мене, зупинився.

Ми кілька секунд мовчки дивилися одне на одного.

Потім він сказав:

— Ти дуже схожа на Емілі.

Я відчула, як у мене похололи пальці.

— Ви той чоловік, який мені писав?

— Так. Мене звати Томас Вейл.

Він глянув на Медісон.

— А ви…

— Медісон, — відповіла вона. — Я її дівчина.

Томас кивнув.

— Радий познайомитися.

Він не попросив її піти.

Я помітила це відразу.

— Ви хотіли зустрітися зі мною, — сказала я. — Тож говоріть.

Чоловік повільно поклав папку на стіл.

— Ти завжди така пряма?

— Ні. Іноді я ще менш терпляча.

Медісон ледь помітно всміхнулася.

Томас теж усміхнувся, але його обличчя швидко знову стало серйозним.

— Я знав твою матір багато років. Ми познайомилися ще до того, як вона зустріла твого батька.

Я відчула неприємне напруження.

— Ви були друзями?

— Так.

Він зробив паузу.

— Дуже близькими.

Я схрестила руки.

— Наскільки близькими?

Томас не відвів погляду.

— Ми колись зустрічалися.

Я завмерла.

Медісон повільно повернула голову до мене.

— До Роберта? — запитала я.

— Так.

— І ви досі спілкувалися, коли вона була одружена?

— Іноді. Не так часто, як раніше.

Я відчула, як усередині піднімається гнів.

Знову ще одна людина з минулого моєї матері.

Знову ще одна деталь, про яку я нічого не знала.

— Чому ви не сказали цього в повідомленні?

— Тому що я хотів розповісти тобі особисто.

— Зручно.

Томас прийняв мої слова без заперечень.

— Я розумію, що ти мені не довіряєш.

— Ви нічого про мене не знаєте.

— Це правда.

Він відкрив папку.

— Але я знав твою матір. І знаю, що сталося в останні місяці, коли вона продовжувала виступати.

Я подивилася на документи.

— Тоді розповідайте.

Емілі завжди співала так, ніби кожна пісня була розмовою з однією конкретною людиною.

Навіть коли в залі сиділо п'ятдесят людей, вона дивилася на них так, ніби співала кожному окремо.

Коли ми були молодими, я думав, що саме це зробить її відомою.

Її голос був сильним, але не ідеальним. У ньому було щось живе, трохи хрипке, іноді навіть різке. Вона могла помилитися в ноті, засміятися й почати спочатку.

Люди любили її не за бездоганність.

Вони любили її за відчуття, що вона не приховує нічого, коли співає.

Коли Емілі познайомилася з Робертом, я спочатку не зрозумів, що вона в ньому знайшла.

Він був стриманим, зібраним, упевненим у собі. З тих людей, які заходять до кімнати й одразу помічають, якщо хтось переставив меблі.