16

За п'ять днів до музичного вечора я зрозуміла, що ненавиджу три речі.

Першу — власний голос у навушниках, коли слухаю запис уже в двадцятий раз.

Другу — людей, які кажуть: «Просто розслабся», ніби це можна зробити за допомогою кнопки.

І третю — Медісон Рід, яка сидить навпроти мене в студії, їсть мої цукерки й має нахабство виглядати спокійною.

— Ти знову дивишся на мене так, ніби плануєш убивство, — сказала вона.

— Я розглядаю варіанти.

— Якщо це через цукерки, я можу поділитися.

— Ти вже з'їла половину.

— Тобто я вже довела, що не жадібна.

Я вихопила в неї пакет.

Медісон усміхнулася й повернулася до ноутбука.

— Добре. А тепер давай послухаємо запис.

— Ні.

— Скарлетт.

— Я сказала ні.

— Ти хочеш виступити перед повною залою людей, але не хочеш послухати власну пісню?

— Саме так. У мене дуже послідовна система саморуйнування.

Вона засміялася.

Я сиділа в студії вже майже дві години. Переді мною лежали мамин записник, роздрукований текст її пісні й аркуш із моїми власними словами.

Я хотіла виконати композицію Емілі Гейл — ту саму, яку знайшла в архіві «Синьої кімнати». Але після того, як почула її голос на касеті, щось змінилося.

Раніше я уявляла цей виступ як можливість повернути мамі частину того, чого вона була позбавлена.

Тепер я боялася зробити її пісню своєю.

Боялася, що зміню її до невпізнання.

Що мій голос буде надто слабким.

Що люди порівнюватимуть нас.

А найстрашніше — що я вийду на сцену й раптом відчую, ніби роблю це не заради себе.

— Можна я запитаю дещо? — озвалася Медісон.

— Якщо це не про запис.

— Саме про запис.

Я зітхнула.

— Запитуй.

Вона відклала ноутбук.

— Коли ти співаєш мамину пісню, про що думаєш?

Я задумалася.

— Про неї.

— А коли співаєш свою?

Я подивилася на аркуш із власним текстом.

— Про те, що хочу сказати.

Медісон кивнула.

— Тоді, можливо, не потрібно намагатися зробити їх однаковими.

— Я не намагаюся.

Вона красномовно підняла брову.

— Гаразд. Можливо, трохи.

— Трохи?

— Скарлетт, ти вже втретє змінюєш тональність, щоб твій голос звучав ближче до її запису.

Я відчула, як щоки починають горіти.

— Я просто хочу, щоб було добре.

— Я знаю. Але її голос уже існує. Його не потрібно відтворювати заново.

Медісон повернула ноутбук до мене.

— Твоя мама залишила тобі пісню. Не інструкцію, як стати нею.

Я довго дивилася на екран.

Потім повільно кивнула.

— Добре. Послухаймо ще раз.

Медісон усміхнулася.

— Оце вже моя дівчина.

— Не звикай. Я можу передумати.

— Ти завжди можеш передумати.

Вона сказала це легко.

А я раптом зрозуміла, що саме ця фраза допомагає мені дихати.

Ти можеш передумати.

Можеш змінити мелодію.

Можеш помилитися.

Можеш вийти зі сцени, якщо не витримаєш.

Можеш продовжити, якщо захочеш.

Уперше підготовка до виступу перестала здаватися іспитом, на якому я мала довести, що заслуговую на місце в музиці.

Це була просто пісня.

І я мала право заспівати її своїм голосом.

Я завжди думала, що підтримувати людину, яку любиш, означає бути поруч у складні моменти.

Приїжджати, коли вона телефонує.

Слухати, коли вона плаче.

Нагадувати їй, що вона здатна на більше, ніж сама думає.

Але останніми днями я почала помічати одну річ.

Я постійно стежила за настроєм Скарлетт.

Якщо вона мовчала, я намагалася зрозуміти чому.

Якщо виглядала засмученою, я шукала спосіб її розвеселити.

Якщо сумнівалася у своїй музиці, я хотіла негайно переконати її, що все вийде.

Це не було її провиною.

Скарлетт ніколи не вимагала від мене бути поруч щохвилини. Вона навіть частіше за мене запитувала, чи все гаразд.

Проблема була в мені.

Я надто добре пам'ятала, як це — бути людиною, яку залишають позаду.

Моя колишня поїхала в інше місто й сказала, що не збирається змінювати свої плани заради мене.

Тоді я зробила висновок, що любов завжди закінчується в момент, коли стає незручною.

Тому тепер я намагалася бути настільки зручною, настільки уважною, настільки потрібною, щоб ніхто не захотів піти.

Я дивилася на Скарлетт, яка зосереджено працювала над записом, і раптом зрозуміла, що боюся не лише втратити її.

Я боялася знову втратити себе.

— Медісон?

Я підняла голову.

Скарлетт дивилася на мене.

— Ти зі мною?

— Так. Вибач.

— Ти вже хвилин п'ять дивишся на одну й ту саму точку.

— Можливо, там відбувається щось надзвичайно цікаве.

Вона примружилася.

— Ти брешеш жахливо.

— Знаю.

Скарлетт зняла навушники й відсунула ноутбук.

— Що сталося?

Я могла сказати, що нічого.

Могла повернутися до запису й продовжити допомагати їй.

Але ми домовилися бути чесними.

Навіть тоді, коли правда незручна.

— Я трохи загубилася у всьому цьому, — зізналася я.

Вона насупилася.

— У чому саме?

— У твоєму батькові, у маминих піснях, у виступі. У бажанні, щоб тобі було добре.

Я зробила паузу.

— Я хочу підтримувати тебе. Але останнім часом ловлю себе на тому, що постійно думаю про те, як ти почуваєшся, чи все в тебе гаразд, чи можу я щось зробити. І майже не думаю про себе.

Скарлетт мовчала.

Я поспішила додати:

— Я не звинувачую тебе. Ти нічого не вимагаєш. Це мої старі звички. Я просто не хочу, щоб ми одного дня опинилися в ситуації, коли я настільки зосереджуся на тому, щоб бути для тебе хорошою, що перестану розуміти, чого хочу сама.

Вона повільно кивнула.

— Дякую, що сказала.

Я подивилася на неї.

— Ти не сердишся?

— Чому я маю сердитися?

— Не знаю. Можливо, тобі здається, що я віддаляюся.

Скарлетт підвелася й сіла поруч.

— Медісон, я хочу бути з тобою. Але я не хочу, щоб ти мусила забувати про себе заради мене.