15

Я завжди думала, що найстрашніше — це дізнатися правду.

Виявилося, що ще страшніше — зрозуміти, скільки років ти прожила, спираючись на брехню, яку називали турботою.

Мій батько поставив маму перед вибором між ним і музикою.

Він сказав це сам. Без виправдань, без спроб переконати мене, що все було складніше, ніж здається. І, мабуть, саме тому мені було так боляче.

Я сиділа на кухні Медісон, тримаючи холодну чашку кави, і дивилася на ранкове сонце за вікном.

Медісон стояла біля плити й готувала яєчню.

Вона була босонога, у моїй футболці, з волоссям, зібраним у недбалий пучок. На щоці залишився слід від подушки.

Я дивилася на неї й думала про те, як дивно працює любов.

Моя мама любила музику.

Мій батько любив маму.

І все одно їхня любов не врятувала її від необхідності відмовлятися від частини себе.

Я боялася, що колись повторю їхню історію.

Що одного дня доведеться вибирати між людиною, яку люблю, і тим, ким я є.

— Ти знову дивишся на каву так, ніби вона винна в усіх твоїх проблемах, — сказала Медісон, не обертаючись.

Я моргнула.

— Можливо, вона й винна.

— Тоді випий її. Нехай отримає покарання.

Я засміялася.

Медісон поставила переді мною тарілку й сіла навпроти.

— Ти майже нічого не їла вчора.

— Я їла піцу.

— Два шматочки.

— Це два шматочки більше, ніж нічого.

— Скарлетт.

Я зітхнула.

— Я знаю.

Вона простягнула руку через стіл.

— Ти хочеш поговорити про дзвінок?

Я переплела наші пальці.

— Він сказав, що мама погодилася зустрітися з представниками лейблу. А потім він поставив її перед вибором.

— І ти не знаєш, що вона вирішила.

— Так.

Я опустила погляд.

— Знаєш, що найгірше? Я весь цей час думала, що мама просто відмовилася від своєї мрії. Що, можливо, після мого народження вона захотіла іншого життя. Я навіть іноді сердилася на неї за те, що вона не залишила мені більше записів, більше пісень, більше спогадів.

Мій голос затремтів.

— А тепер я думаю, що вона, можливо, хотіла продовжувати. Що вона могла бути щасливою, якби їй дозволили самій вирішити.

Медісон повільно стиснула мою руку.

— Вона не повинна була отримувати чийсь дозвіл на власну мрію.

— Я знаю.

— І ти теж.

Я підняла на неї очі.

— Ти ніколи не боялася, що я одного дня виберу музику замість тебе?

Медісон не відповіла відразу.

Вона відпустила мою руку, підвелася й віднесла свою чашку до раковини.

На мить я подумала, що поставила неправильне запитання.

Але потім вона повернулася.

— Боялася.

Я завмерла.

— Справді?

— Звичайно. Я боюся, що ти одного дня вирішиш, що я тобі не підходжу. Що ми захочемо різного. Що я закохаюся сильніше, ніж ти. У мене повно страхів, Скарлетт.

Вона сіла поруч.

— Але я не хочу, щоб ти залишалася зі мною лише тому, що боїшся мене втратити. І не хочу, щоб ти відмовлялася від чогось важливого, аби довести, що любиш мене.

Я дивилася на неї, відчуваючи, як усередині повільно розв'язується вузол.

— А якщо музика забере мене далеко від тебе?

— Тоді ми будемо говорити про це, коли така ситуація виникне. Не зараз, коли ти ще навіть не знаєш, у якому напрямку хочеш рухатися.

Вона ледь усміхнулася.

— Я не збираюся просити тебе обіцяти, що ти ніколи не поїдеш. І не хочу, щоб ти просила мене обіцяти, що я ніколи не змінюся.

— Це звучить дуже доросло.

— Мене саму дратує.

Я засміялася, і вона поцілувала мене.

Коротко.

Ніжно.

Так, ніби не намагалася відігнати мої страхи, а просто нагадувала, що зараз ми тут.

Разом.

— Я хочу поїхати до батька сьогодні, — сказала я.

Медісон кивнула.

— Добре.

— Ти поїдеш зі мною?

— Якщо хочеш.

— Хочу.

Вона торкнулася губами мого чола.

— Тоді спочатку доїж. А потім підемо розбиратися з твоєю сімейною драмою.

— Ти могла б бути трохи делікатнішою.

— Я могла б. Але тоді ти б запідозрила, що мене підмінили.

Я притулилася до її плеча й уперше за останні дні дозволила собі не думати про те, що станеться далі.

Хоча б до кінця сніданку.

Я знайшов лист у старій папці з документами.

Він був складений удвоє, пожовклий по краях, із ледь помітною плямою від кави біля нижнього кута.

На конверті стояло моє ім'я.

«Роберте».

Я не пам'ятав, коли востаннє тримав його в руках.

Можливо, тому, що роками уникав навіть думки про його існування.

Я сів за письмовий стіл і розгорнув аркуш.

Роберте,

я не знаю, чи ти колись зрозумієш, чому для мене це настільки важливо.

Я люблю тебе. Я люблю нашу доньку. Я люблю наш дім, наші ранки, наші безглузді суперечки про те, хто залишив світло у ванній.

Але я також люблю музику.

І коли ти просиш мене вибрати, я відчуваю, ніби ти просиш мене відмовитися від частини себе, щоб тобі було спокійніше.

Я не хочу йти від тебе. Я хочу, щоб ти перестав боятися, що я піду, якщо в моєму житті з'явиться щось іще.

Я не можу обіцяти, що моя кар'єра буде успішною. Не можу обіцяти, що цей контракт змінить наше життя на краще. Я не знаю майбутнього.

Але я знаю, що не хочу одного дня прокинутися й зрозуміти, що ніколи навіть не спробувала.

Я погодилася зустрітися з представниками лейблу. Вони готові обговорити умови, які дозволять мені залишатися в Лос-Анджелесі більшу частину часу.

Я хочу, щоб ми знайшли рішення разом.

Не тому, що ти маєш право вирішувати за мене.

А тому, що я хочу бути з тобою.

Будь ласка, не змушуй мене доводити свою любов відмовою від того, що робить мене щасливою.

Емілі.

Я перечитав лист тричі.

Потім поклав його на стіл і закрив обличчя руками.

Вона не хотіла залишати мене.