13

Я ніколи не думала, що шукатиму минуле в коробках зі старими фотографіями.

Але саме цим ми займалися в суботу вранці.

Медісон сиділа на підлозі моєї кімнати, оточена альбомами, папками й кількома коробками, які я привезла з батькового будинку. Її волосся було зібране в недбалий пучок, на носі трималися окуляри, а на колінах лежав старий фотоальбом.

Вона виглядала настільки зосередженою, що я не втрималася.

— Ти знаєш, що схожа на приватного детектива?

Медісон не підняла голови.

— Дякую. Я саме збиралася виставити рахунок за свої послуги.

— Скільки я тобі винна?

— Дві кави, сніданок і право вибрати фільм на наш наступний вечір.

Я примружилася.

— Ти хочеш використати мою сімейну драму, щоб змусити мене дивитися романтичну комедію?

— Я хочу використати будь-яку доступну можливість, щоб змусити тебе дивитися романтичну комедію.

Я засміялася й опустилася поруч із нею.

— Ти жахлива.

— Але ти мене любиш.

— На жаль.

Медісон нарешті підняла голову.

— О, це вже звучить як справжнє кохання.

Я нахилилася й поцілувала її.

Вона відповіла на поцілунок, але, коли я відсторонилася, затримала мою руку у своїй.

— Як ти сьогодні?

Запитання було простим.

Але я знала, що вона справді хоче почути відповідь.

Я подивилася на коробки.

— Не знаю. Учора я була впевнена, що хочу дізнатися про маму все. А сьогодні боюся, що кожна нова річ змушуватиме мене по-іншому дивитися на батька.

— Це можливо.

Я повернулася до неї.

— Ти могла б хоча б раз сказати, що все буде добре.

— Я могла б. Але тоді ти б знала, що я брешу.

Я фиркнула.

— Ненавиджу, коли ти маєш рацію.

— Ти закохалася в мене. Тепер доведеться терпіти.

Вона поцілувала мої пальці й повернулася до фотографій.

Я усміхнулася.

Саме це мені й подобалося в Медісон. Вона не намагалася переконати мене, що біль зникне, якщо просто правильно на нього подивитися. Вона дозволяла мені бути розгубленою, сердитою, втомленою.

І водночас нагадувала, що життя не зупиняється лише тому, що в ньому з'явилися складні запитання.

— Гаразд, детективе, — сказала я. — Що ми шукаємо?

Медісон відкрила фотоальбом.

— Твоя мама залишила копію листа в якомусь місці. Ми знаємо, що вона співала, виступала й намагалася записати альбом. Можливо, це пов'язано з музичною студією, у якій вона працювала.

— Вона не працювала в студії. Принаймні батько ніколи про це не говорив.

Медісон підняла на мене очі.

— Скарлетт, після всього, що ми вже дізналися, я б не поспішала вважати мовчання твого батька доказом того, що чогось не існувало.

Я повільно кивнула.

— Справедливо.

Ми продовжили пошуки.

На фотографіях мама була різною.

На одній вона сиділа на підлозі з гітарою, закинувши голову назад від сміху.

На іншій стояла за кулісами в чорній сукні, тримаючи в руці паперовий стаканчик.

На третій обіймала Елізабет біля невеликої сцени.

Я зупинилася на цьому знімку.

На задньому плані висіла вивіска.

THE BLUE ROOM.

Під назвою було написано адресу.

— Медісон.

Вона підсунулася ближче.

— Що?

Я показала на фотографію.

— Це може бути місце, де мама виступала.

Медісон роздивилася знімок.

— Ти знаєш, де воно?

— Ні. Але адреса тут.

Я прочитала її вголос.

Медісон дістала телефон.

— Перевіримо.

За кілька хвилин вона відклала його.

— Схоже, зараз там музична крамниця. Але за старою адресою справді був невеликий клуб.

— Давно?

— Досить давно. У мережі майже нічого немає.

Я подивилася на фотографію.

— Думаєш, там може бути лист?

— Не знаю.

Медісон усміхнулася.

— Але якщо ми вже витратили ранок на те, щоб перетворити твою кімнату на архів, було б нерозумно зупинятися зараз.

Я засміялася.

— Ти справді хочеш провести вихідний, шукаючи таємні листи моєї матері?

Вона знизала плечима.

— Я хотіла провести його з тобою. Решта — бонус.

Я подивилася на неї й відчула знайоме тепло в грудях.

Можливо, кохання не завжди було великими обіцянками.

Іноді воно виглядало як дівчина в окулярах, яка сидить на твоїй підлозі серед старих коробок і допомагає тобі знайти частини власної історії.

Я поцілувала її в щоку.

— Тоді поїхали.

Музична крамниця була маленькою й затишною.

На вітрині стояли гітари, за склом висіли старі платівки, а над дверима дзвонив металевий дзвіночок щоразу, коли хтось заходив.

Усередині пахло деревом, пилом і кавою.

Скарлетт тримала фотографію матері в руці й оглядала приміщення.

— Тут усе виглядає так, ніби ніхто нічого не змінював років сорок, — прошепотіла вона.

— Це означає, що нам пощастило. Місця з характером зазвичай не поспішають позбуватися старих речей.

— Ти зараз говориш про крамницю чи про мене?

Я повернулася до неї.

— Про тебе я б сказала, що ти маєш характер, із яким можна було б заснувати окрему країну.

Вона штовхнула мене плечем.

— Замовкни.

Я засміялася.

За прилавком сидів чоловік приблизно шістдесяти років. Коли ми підійшли, він зняв окуляри й уважно подивився на Скарлетт.

— Чим можу допомогти?

Вона поклала фотографію на прилавок.

— Вибачте. Ви випадково не знаєте, де раніше був клуб із такою назвою?

Чоловік нахилився над знімком.

Його обличчя змінилося.

Він довго дивився на фотографію, а потім підняв очі на Скарлетт.

— Звідки вона у вас?

— Це моя мама. Вона виступала там багато років тому.

Чоловік повільно підвівся.

— Як її звали?

— Емілі Гейл.

Він завмер.

Я відчула, як Скарлетт напружилася поруч зі мною.