12

Я перечитала повідомлення щонайменше двадцять разів.

«Твоя мама писала їх перед смертю. Вона хотіла, щоб ти знала, ким вона була насправді. Але Роберт забрав їх у мене й попросив більше ніколи не втручатися у ваше життя».

Кожного разу слова здавалися іншими.

Спочатку я відчувала гнів.

Потім — розгубленість.

А тепер мене охоплювало щось набагато гірше: страх, що я ніколи по-справжньому не знала власної родини.

Я сиділа на підлозі біля ліжка, тримаючи мамин блокнот на колінах. Поруч лежала стара касета, яку батько віддав мені. Я досі не наважилася її прослухати.

Телефон знову засвітився.

Елізабет: «Я не хочу завдавати тобі болю. Але ти вже доросла, і я більше не можу вдавати, що нічого не сталося. Якщо ти готова, ми можемо зустрітися завтра».

Я набрала відповідь.

Видалила.

Написала знову.

«Де?»

Вона надіслала адресу невеликої кав'ярні в Західному Голлівуді й запропонувала зустрітися об одинадцятій ранку.

Я погодилася.

Потім відклала телефон і заплющила очі.

Мені хотілося подзвонити батькові.

Закричати.

Запитати, як він міг забрати в іншої людини листи моєї матері й вирішити, що має право приховувати їх від мене.

Але я знала, що не отримаю відповіді, поки сама не побачу ці листи.

Я не хотіла більше сперечатися з його версією минулого.

Я хотіла почути мамину.

Телефон задзвонив.

На екрані з'явилося ім'я Медісон.

Я відповіла майже відразу.

— Привіт.

— Привіт, красуне. Ти так тихо говориш, що я починаю підозрювати, ніби ти знову намагаєшся непомітно вкрасти чийсь десерт.

Я ледь усміхнулася.

— Я ніколи не краду десерти.

— Звісно. Ти просто переконуєш людей, що вони самі повинні поділитися.

— Це називається харизма.

— А я думала, маніпуляція.

Я засміялася, але сміх швидко стих.

Медісон одразу помітила зміну в моєму голосі.

— Щось сталося?

Я подивилася на телефон, де досі було відкрите повідомлення Елізабет.

— Та жінка, яка написала мені вчора… Вона була найкращою подругою моєї мами.

— І що вона хоче?

— Зустрітися. Вона каже, що в неї є листи, які мама писала перед смертю.

На іншому кінці запала тиша.

— Ти хочеш піти? — запитала Медісон.

— Так.

— Тоді піди.

Я насупилася.

— І все?

— А що я маю сказати? Що тобі не потрібно цього робити, бо ти можеш дізнатися щось болюче? Ти все одно думатимеш про ці листи. Навіть якщо відмовишся від зустрічі.

Я притиснула телефон до вуха.

— Я боюся, що вона розповість щось жахливе про батька.

— А якщо розповість?

Я не відповіла.

— Скарлетт, — тихо продовжила Медісон, — тобі не потрібно сьогодні вирішувати, як ставитися до свого батька на все життя. Ти можеш просто вислухати її. А потім подумати.

Я заплющила очі.

Саме тому мені було так добре з Медісон.

Вона не обіцяла, що все буде гаразд.

Не намагалася переконати мене, що я не повинна боятися.

Вона просто залишала мені право відчувати те, що я відчувала.

— Ти підеш зі мною? — запитала я.

— Якщо хочеш.

— Хочу.

— Тоді я приїду за тобою о десятій.

Я усміхнулася.

— Ти навіть не запитала, чи я снідала.

— Ти снідала?

— Ні.

— От бачиш. Я знала, що ти приховуєш від мене важливі факти.

— Ти неможлива.

— Але ти мене любиш.

Я притихла.

Потім тихо сказала:

— Так. Люблю.

— Я теж тебе люблю.

Я почула, як вона всміхається.

— А тепер іди щось з'їж. Я не збираюся дозволяти тобі непритомніти в кав'ярні, де навіть стільці, напевно, дорожчі за мою гітару.

— Це Західний Голлівуд, Медісон. Там усе дорожче за твою гітару.

— Тоді візьми із собою бутерброд.

Я засміялася.

І цього разу сміх залишився зі мною трохи довше.

Я приїхала о дев'ятій п'ятдесят сім.

Не тому, що хотіла справити враження.

Просто я знала, що Скарлетт нервуватиме, якщо доведеться чекати.

Коли вона вийшла з будинку, на ній були джинси, біла футболка й темна куртка. Волосся вона зібрала в недбалий хвіст, а під очима помітно проступали сліди безсонної ночі.

В одній руці вона тримала сумку.

В іншій — паперовий пакет.

— Що це? — запитала я, коли вона сіла.

— Бутерброди.

Я подивилася на неї.

— Ти справді взяла їх із собою?

— Ти сама сказала.

— Я жартувала.

— А я ні. Якщо я сьогодні переживу емоційний крах, то хоча б не хочу робити це голодною.

Я засміялася й нахилилася, щоб поцілувати її.

— Розумне рішення.

Скарлетт відповіла на поцілунок, але, коли я відсторонилася, її усмішка зникла.

— Медісон?

— Так?

— Якщо я дізнаюся щось погане… ти не будеш дивитися на мене інакше?

Я повернулася до неї всім корпусом.

— Чому я повинна дивитися на тебе інакше?

— Не знаю. Можливо, тому що я не знаю всієї правди про власну родину. Можливо, тому що я весь цей час захищала батька, навіть не знаючи, що він приховував.

Я взяла її за руку.

— Ти не відповідаєш за те, що вирішували дорослі до того, як ти змогла зробити власний вибір.

Скарлетт опустила погляд.

— А якщо я колись зроблю щось подібне? Якщо почну приховувати правду, тому що боятимуся втратити людину?

Я трохи помовчала.

— Тоді я сподіватимуся, що ти згадаєш, як почуваєшся зараз. І що ти зможеш прийти до мене й розповісти правду, навіть якщо це буде складно.

Вона подивилася мені в очі.

— А якщо я не зможу?

— Тоді нам доведеться поговорити про те, чому ти не змогла. Я не можу пообіцяти, що ніколи не образжуся. Але можу пообіцяти, що не вимагатиму від тебе бути ідеальною.

Скарлетт повільно кивнула.

Потім переплела свої пальці з моїми.