11

Дорога до батькового будинку здавалася довшою, ніж зазвичай.

Лос-Анджелес пропливав за вікном: пальми, сонячні фасади кав'ярень, люди з паперовими стаканчиками кави, дівчата на скейтбордах і машини, що повільно повзли в ранковому заторі.

Усе було звичайним.

Усе, крім мене.

Я сиділа на пасажирському сидінні автомобіля Медісон і стискала ремінець сумки, в якій лежала стара фотографія мами.

— Ти вже втретє перевіряєш, чи вона на місці, — зауважила Медісон.

Я опустила руку.

— Просто хочу переконатися.

— Вона нікуди не зникне.

— Ти не знаєш мого батька.

Медісон кинула на мене короткий погляд.

— Це правда. Але я знаю тебе.

Я повернулася до вікна.

— І що це означає?

— Що ти можеш передумати, якщо захочеш. Можеш розвернутися, поїхати до університету, купити морозиво й зробити вигляд, що сьогодні неділя, як і будь-яка інша.

Я ледь усміхнулася.

— Зараз понеділок.

— Тим паче. Було б дуже зухвало з нашого боку вкрасти в понеділка неділю.

Я засміялася, але сміх швидко стих.

Медісон не намагалася мене розважати далі. Вона просто простягнула руку й поклала її на моє коліно.

Її пальці були теплими.

Я накрила їх своєю долонею.

— Я боюся, що він знову нічого не розповість.

— Тоді ти принаймні знатимеш, що зробила все, щоб отримати відповіді.

— А якщо відповіді мені не сподобаються?

Медісон трохи стиснула мою руку.

— Тоді ми розберемося з цим, коли вони з'являться.

Я повернулася до неї.

— Ти завжди кажеш «ми».

Вона на секунду відвела погляд від дороги.

— Тебе це лякає?

— Ні.

Я замовкла, шукаючи правильні слова.

— Мене лякає, що мені так подобається це чути.

Медісон усміхнулася.

— Тоді доведеться звикати.

Я нахилилася й поцілувала її в щоку.

— Ти жахливо самовпевнена.

— Я вчуся в найкращих.

— У кого?

— У тебе, звичайно.

Я розсміялася.

І вперше за весь ранок відчула, що можу дихати.

Автомобіль звернув на знайому вулицю.

За кілька хвилин перед нами з'явився будинок, у якому я виросла.

Великий, світлий, із доглянутим газоном і білими трояндами біля входу. Скляні двері відображали блакитне небо, а на під'їзній доріжці стояв чорний автомобіль батька.

Я ненавиділа те, як ідеально тут усе виглядало.

У цьому будинку завжди було чисто.

Тихо.

Правильно.

Навіть після смерті мами жодна річ не мала права залишатися не на своєму місці.

Крім мене.

Я повільно відстебнула ремінь.

— Ти можеш залишитися тут, — сказала я Медісон. — Я поговорю з ним сама.

Вона кивнула.

— Добре.

Я подивилася на неї.

— Ти не образилася?

— Ні, Скарлетт. Ти можеш хотіти побути з батьком наодинці. Це не означає, що ти відштовхуєш мене.

Я видихнула.

Саме так.

Я хотіла навчитися розрізняти близькість і залежність.

Любити когось і водночас мати власний простір.

Довіряти людині настільки, щоб не боятися сказати: «Зараз мені потрібно побути самій».

— Я повернуся, — сказала я.

Медісон усміхнулася.

— Я буду тут.

Я вийшла з автомобіля, зачинила дверцята й пішла до будинку.

На ґанку зупинилася.

Озирнулася.

Медісон сиділа за кермом, дивлячись на мене. Коли наші погляди зустрілися, вона підняла руку й показала мені великий палець.

Я усміхнулася у відповідь.

Потім натиснула на дзвінок.

Батько відчинив двері сам.

На ньому була світла сорочка з підкоченими рукавами й темні штани. Він виглядав так, ніби збирався на ділову зустріч, хоча був удома.

Його погляд зупинився на моєму обличчі.

— Ти прийшла.

— Ти сам запросив мене.

Він відступив, пропускаючи мене всередину.

У вітальні пахло кавою й деревиною. На стіні висіла велика картина, яку батько придбав кілька років тому. На камінній полиці стояли фотографії в срібних рамках.

Я мимоволі подивилася на одну з них.

Ми з мамою на пляжі.

Мені було років п'ять. Я сиділа в неї на плечах, тримаючи в руках рожеву іграшкову лопатку. Мама сміялася, а вітер розвівав її волосся.

Я відвела погляд.

— Сідай, — сказав батько.

— Я не хочу кави.

— Я не пропонував тобі кави.

Я подивилася на нього.

Він зітхнув.

— Скарлетт, я не хочу, щоб ми сварилися.

— Тоді не будемо.

Я сіла на диван і поклала сумку поруч.

Батько залишився стояти.

— Ти сказала, що знайшла фотографію.

Я дістала її й простягнула йому.

Він узяв знімок.

Його обличчя змінилося ледь помітно, але я це побачила.

Пальці міцніше стиснули краї фотографії.

— Де ти її взяла?

— Мені надіслали.

— Хто?

— Я не знаю.

Він ще раз подивився на фотографію.

— Це було дуже давно.

— Я знаю. Мама виглядає молодою.

Батько нічого не відповів.

— Тату, вона виступала?

Він поклав фотографію на стіл.

— Так.

Я завмерла.

Я чекала заперечень.

Пояснень.

Чергової спроби змінити тему.

Але він просто сказав «так».

— Де?

— У музичних клубах. Іноді на невеликих концертах.

— Вона писала власні пісні?

Батько повільно сів навпроти мене.

— Так.

Я відчула, як у грудях щось стиснулося.

— Чому ти ніколи мені про це не розповідав?

Він подивився на свої руки.

— Тому що після її смерті мені було важко говорити про неї.

— Це я розумію.

— Тоді ти була маленькою.

— Я виросла, тату.

Він підняв на мене очі.

— Я знаю.

— Але ти продовжував мовчати. Коли я просила розповісти про неї, ти говорив, що не хочеш засмучувати мене. Коли я хотіла співати, ти казав, що мені варто зосередитися на навчанні. А коли я стала старшою, ти почав говорити, що музика — це лише захоплення.