10

Я зрозуміла, що зі Скарлетт щось не так, ще до того, як вона сказала перше слово.

Вона сиділа навпроти мене в університетській кав'ярні, тримаючи обома руками паперову склянку. Її кава давно охолола, волосся було зібране в недбалий хвіст, а під очима виднілися тіні, яких я раніше не помічала.

Зазвичай Скарлетт з'являлася всюди так, ніби світ був її особистою сценою. Вона могла запізнитися на десять хвилин і все одно змусити людей чекати на неї з усмішками. Могла пожартувати з незнайомцем, причарувати баристу й переконати мене замовити десерт, якого я взагалі не хотіла.

Сьогодні вона майже не дивилася на мене.

— Ти спала? — запитала я.

— Трохи.

— Скільки це — трохи?

— Не знаю. Дві години?

Я відклала сендвіч.

— Скарлетт.

Вона нарешті підняла очі.

— Що?

— Що сталося?

— Нічого.

Я тихо зітхнула.

Ось воно.

Те саме слово, яке люди використовують, коли всередині них руйнується цілий світ, але вони не хочуть, щоб хтось помітив навіть тріщину.

Раніше я почала б розпитувати. Спробувала б пожартувати, відволікти її, знайти правильні слова, щоб вона нарешті розповіла, що відбувається.

Але я пам'ятала нашу розмову після вечірки.

Скарлетт не повинна була розповідати мені все лише тому, що ми зближувалися.

Вона мала право на власні думки, страхи й таємниці.

А я мала право не вдавати, що не помічаю її болю.

— Добре, — сказала я.

Вона здивовано подивилася на мене.

— Що?

— Я сказала: добре.

— Ти не запитуватимеш?

— Я вже запитала.

— І все?

Я знизала плечима.

— Якщо захочеш розповісти, я слухатиму. Якщо ні, то не змушуватиму тебе.

Скарлетт опустила погляд.

— Ти сердишся?

— Ні.

— Тоді чому ти така спокійна?

Я трохи нахилилася до неї.

— Бо я не хочу, щоб ти розповідала мені щось лише через страх, що я піду.

Вона завмерла.

На кілька секунд між нами запала тиша.

Потім Скарлетт простягнула руку через стіл і торкнулася моїх пальців.

— Саме тому я тебе й боюся.

Я насупилася.

— Мене?

— Ти не намагаєшся втримати мене. Не вимагаєш, щоб я доводила тобі свої почуття щохвилини. Ти дозволяєш мені самій вирішувати, коли говорити, а коли мовчати.

Вона криво усміхнулася.

— Я не звикла до цього.

— До чого?

— До того, що хтось може любити мене й не намагатися мною керувати.

Я відчула, як усередині щось болісно стиснулося.

Мені хотілося обійняти її просто посеред кав'ярні. Сказати, що їй більше ніколи не доведеться боятися.

Але я не могла обіцяти їй такого.

Я не знала, що принесе нам майбутнє.

Тому просто стиснула її пальці.

— Тобі не потрібно заслуговувати на мою довіру, Скарлетт. Але я хочу, щоб ти дозволяла мені пізнавати тебе. Навіть якщо іноді це складно.

Вона кивнула.

— Я постараюся.

— Цього достатньо.

Скарлетт піднесла мою руку до губ і поцілувала пальці.

— Ти знаєш, що ти нестерпно хороша?

— Я можу бути нестерпною й без хороших якостей.

— О, це я вже помітила.

Я засміялася.

Вона теж усміхнулася, але її очі знову стали сумними.

І я зрозуміла: вона ще не готова говорити.

Тому не стала запитувати вдруге.

Я лише сподівалася, що коли вона нарешті наважиться, то не почуватиметься самотньою.

Я не хотіла приховувати щось від Медісон.

Особливо після того, як вона так відверто розповіла мені про свій страх бути тимчасовою людиною в чиємусь житті.

Я знала, що мовчання може завдати їй болю.

Але як пояснити щось, чого ти сама не розумієш?

Усю ніч я перечитувала повідомлення від невідомого номера.

Спочатку думала, що це якийсь дурний жарт. Можливо, хтось із університету вирішив привернути мою увагу після виступу.

Але потім мені надіслали фотографію.

Стару, трохи вицвілу, з подряпинами на краях.

На ній була моя мама.

Я сиділа на підлозі своєї кімнати, тримаючи телефон так міцно, що пальці почали боліти.

Мама стояла на сцені з гітарою в руках. На ній була чорна сукня, волосся спадало на плечі, а на обличчі сяяла така щира усмішка, якої я майже не пам'ятала.

Поруч із нею стояв молодий чоловік.

Мій батько.

Він обіймав її за талію й дивився на неї так, ніби вона була всім світом.

Я ніколи не бачила його таким.

На звороті фотографії було написано від руки:

Для Роберта. Колись ти зрозумієш, що музика — це не просто звук.

Я перевернула фотографію.

На ній не було дати.

Лише маленький логотип музичного клубу, якого я ніколи раніше не бачила.

Я знову відкрила повідомлення.

«Ти заслуговуєш знати, що сталося».

Хто ця людина?

Звідки в неї фотографія?

І чому вона вирішила написати мені саме зараз?

Я набрала номер батька.

Довгі гудки.

Нарешті він відповів.

— Скарлетт? Щось трапилося?

Я стиснула телефон.

— Тату, я хочу запитати тебе про маму.

На іншому кінці запала тиша.

Не звичайна пауза, коли людина обмірковує відповідь.

Це було мовчання людини, яка вже знає, що розмова буде неприємною.

— Що саме ти хочеш знати?

Я подивилася на фотографію.

— Вона займалася музикою?

— Ти знаєш, що так.

— Ні, тату. Я знаю, що вона любила музику. Я хочу знати, чи вона виступала. Чи писала власні пісні. Чи хотіла стати співачкою.

Батько важко видихнув.

— Не розумію, чому ти раптом вирішила говорити про це.

— Бо я знайшла фотографію.

— Яку фотографію?

Я замовкла.

Його голос змінився.

Він більше не звучав роздратовано. Тепер у ньому було щось насторожене.

— Скарлетт, де ти її знайшла?

— Мені її надіслали.

— Хто?

— Не знаю.

— Тоді не відповідай на ці повідомлення.

Я відчула, як у мені підіймається гнів.

— Чому?

— Тому що ти не знаєш, хто стоїть за ними.