9

За десять хвилин до виступу Скарлетт написала мені повідомлення.

Скарлетт: Мене, здається, зараз знудить.

Я сиділа в третьому ряду університетської аудиторії, тримаючи на колінах куртку й дві пляшки води. Навколо мене студенти сміялися, фотографували сцену й сперечалися, хто сьогодні виступить найкраще.

А я дивилася на телефон.

Я: Будь ласка, не треба. Сцена дорога

Скарлетт: Медісон.

Я: Що? Я намагаюся заощадити університетські гроші.

Скарлетт: Я серйозно.

Я перестала усміхатися.

Знала, що вона нервує. Останні три дні Скарлетт то говорила про виступ із захопленням, то раптом заявляла, що, можливо, краще залишитися вдома й ніколи більше не торкатися гітари.

Учора ввечері вона зателефонувала мені о першій ночі й запитала, чи можна співати пісню, якщо ти не впевнена у власному голосі.

Я відповіла, що саме для цього й існують пісні.

Вона помовчала, а потім сказала, що іноді я дратую її своєю здатністю говорити правильні речі.

Я сприйняла це як комплімент.

Я: Дивись на мене, коли вийдеш на сцену.

Скарлетт: Чому?

Я: Тому що я буду там.

Три крапки з'явилися майже відразу.

Потім зникли.

З'явилися знову.

Скарлетт: Саме тому я нервую.

Я перечитала повідомлення двічі.

Я: Тоді уяви, що мене тут немає.

Скарлетт: Я не хочу.

Моє серце зробило щось абсолютно непотрібне.

Я притиснула телефон до грудей і подивилася на сцену.

— Ти виглядаєш так, ніби щойно отримала освідчення, — сказав Ітан, сідаючи поруч.

— А ти виглядаєш так, ніби тебе ніхто не кликав.

— Я прийшов підтримати мистецтво.

— Ти прийшов подивитися на Скарлетт.

— Я прийшов подивитися на Скарлетт, — погодився він. — Але мистецтво теж важливе.

Я штовхнула його ліктем.

Він озирнувся на залу.

— До речі, ти бачила, хто прийшов?

— Хто?

Ітан не відповів відразу.

Його погляд зупинився біля входу.

Я простежила за ним.

У дверях стояла висока дівчина з темним волоссям, зібраним у недбалий хвіст. На ній були джинси, біла сорочка й чорна шкіряна куртка. Вона озиралася, шукаючи когось у натовпі.

Коли наші погляди зустрілися, вона впізнала мене.

Ванесса Брукс.

Чудово.

Саме її мені сьогодні й бракувало.

Вона підійшла до нас.

— Привіт, Медісон.

— Привіт.

Ітан перевів погляд із неї на мене.

— Я піду… знайду щось попити.

— У тебе вода в руці, — нагадала я.

— Я знайду щось інше.

Він зник швидше, ніж я встигла його зупинити.

Ванесса сіла на вільне місце поруч.

— Ти прийшла підтримати Скарлетт?

— Так.

— Вона дуже нервує?

Я подивилася на неї уважніше.

— Звідки ти знаєш про виступ?

— Вона розповідала мені про свої пісні ще тоді, коли ми були разом. Просто ніколи не наважувалася виконувати їх перед іншими.

У її голосі не було ревнощів.

Лише щось схоже на сум.

— Я рада, що вона спробує, — сказала Ванесса.

Я не відповіла.

Мені не подобалося, як легко вона говорила про Скарлетт. Ніби мала право знати кожну її слабкість лише тому, що колись була поруч.

І я знала, що це несправедливо.

Ванесса була частиною минулого Скарлетт.

Я не могла стерти її звідти.

Та й не хотіла.

Я просто хотіла, щоб минуле перестало стояти між нами, коли ми намагалися побудувати щось власне.

— Ти не проти, що я прийшла? — запитала Ванесса.

— Це не мій виступ, щоб вирішувати, хто може бути присутнім.

Вона ледь усміхнулася.

— Ти говориш так само, як вона.

— Сподіваюся, це не образа.

— Ні. Це комплімент.

Світло в залі почало пригасати.

На сцену вийшов ведучий.

Ванесса підвелася.

— Я сяду далі. Не хочу, щоб вона побачила мене й подумала, ніби я прийшла щось з'ясувати.

— А ти прийшла не для цього?

Вона зупинилася.

— Ні, Медісон. Я прийшла послухати пісню.

Вона пішла до останніх рядів.

Я залишилася сидіти, дивлячись на сцену.

І раптом зрозуміла, що не боюся Ванесси.

Я боялася іншого.

Що Скарлетт вийде на сцену, побачить мене й заспіває так, що я більше ніколи не зможу вдавати, ніби вона для мене просто дівчина, з якою мені весело проводити час.

Я боялася, що закохуюся.

По-справжньому.

І цього разу не мала жодного бажання тікати.

За лаштунками було спекотно.

Хтось розігрівав голос, хтось налаштовував гітару, а один хлопець у червоній сорочці безперервно повторював, що забув другий куплет власної пісні.

Я сиділа на стільці біля стіни й намагалася дихати.

У руках був мій зошит.

На першій сторінці — назва пісні. 

Не тобі це рятувати.

Я написала її три місяці тому, коли ще думала, що любов означає бути готовою на все.

Переїхати.

Змінити університет.

Відмовитися від мрії.

Зрештою я зрозуміла, що найстрашнішим було навіть не те, що я могла втратити Ванессу.

Найстрашнішим було те, що я могла втратити себе й навіть не помітити цього.

— Скарлетт Гейл?

Я підняла голову.

Організаторка вечора стояла переді мною з планшетом.

— Ти наступна після акустичного дуету. Готова?

Я ледь не засміялася.

— Абсолютно.

Вона подивилася на мене з сумнівом.

— Ти бліда.

— Це мій сценічний образ.

— У тебе три хвилини.

Вона пішла.

Я заплющила очі.

Три хвилини.

Я могла за цей час передумати, зателефонувати батькові, повернутися додому й переконати себе, що ніколи не хотіла співати перед людьми.

Могла залишитися тією дівчиною, яка пише пісні вночі, але ніколи не дозволяє нікому їх почути.