8

Я завжди думала, що найнебезпечніше в закоханості — це момент, коли ти розумієш, що вже не контролюєш власні почуття.

Виявилося, я помилялася.

Найнебезпечніше — це коли людина починає змінюватися просто на твоїх очах, а ти не знаєш, чи робить вона це заради себе, чи тому, що боїться тебе втратити.

І як би сильно тобі не хотілося вірити в найкраще, десь усередині продовжує звучати маленький голос:

А що, якщо одного дня вона зрозуміє, що ти більше не потрібна?

— Ти вже п'ять хвилин дивишся на одне й те саме повідомлення, — заявив Ітан, падаючи на стілець навпроти мене.

Я підняла очі від телефона.

— Я читаю.

— Що саме? Повідомлення з трьох слів?

Я опустила погляд на екран.

Scarlett: Чи можу я тебе побачити сьогодні?

— Може, там прихований сенс.

— Медісон, якщо вона напише тобі «доброго ранку», ти, напевно, відкриєш словник і шукатимеш значення слова «ранок».

Я кинула в нього серветкою.

— Замовкни.

— Ти закохалася.

— Я можу закохатися в людину й водночас хотіти її придушити.

— Це вже схоже на здорові стосунки.

Я засміялася, хоча він мав рацію в одному: я думала про Скарлетт значно більше, ніж хотіла визнавати.

Після нашого побачення все ніби змінилося.

Вона більше не фліртувала так, наче кожна наша розмова була грою, у якій головне — змусити мене першою відвести погляд. Тепер вона писала, коли прокидалася, розповідала, як пройшов її день, надсилала безглузді фотографії кави й час від часу просто запитувала, чи я поїла.

А ще вона почала говорити про музику.

Не про те, що колись хотіла б створити. Не про те, що їй подобається слухати.

Про те, що вона сама писала.

Це здавалося набагато важливішим, ніж будь-які зізнання.

Бо Скарлетт могла говорити про почуття красиво. Але коли справа стосувалася її власних мрій, вона зазвичай ховалася за усмішкою.

Сьогодні вона хотіла показати мені щось справжнє.

Я: де?

Відповідь прийшла майже миттєво.

Scarlett: Студія. Шоста година.

Я: Мені взяти шолом?

Scarlett: Тільки якщо ти плануєш знову закохатися в мене.

Я закотила очі.

Я: Ти неможлива.

Scarlett: І все ж ти продовжуєш відповідати.

Я посміхнулася екрану.

Ітан показав на мене пальцем.

— Ось. Саме це обличчя. Ти так усміхаєшся, коли читаєш її повідомлення.

— Яке ще обличчя?

— Наче хтось щойно сказав тобі, що ти єдина людина у світі, яка має право дихати.

— Ти драматизуєш.

— А ти приречена.

Я схопила сумку.

— Побачимося завтра, Ітане.

— Якщо вона розіб'є тобі серце, я казав, що вона красуня з проблемами.

— Якщо вона розіб'є мені серце, я напишу про це альбом.

— Тоді хоча б запроси мене на реліз.

Я показала йому середній палець і вийшла з кафе.

І вперше за довгий час не намагалася переконати себе, що мені байдуже.

Мені не було байдуже.

І це лякало.

Скарлетт

Мій батько не зателефонував мені вже два дні.

Раніше це було б приводом для паніки. Я б перевіряла телефон кожні п'ять хвилин, намагалася зрозуміти, чи він досі сердиться, чи збирається зателефонувати й нагадати мені, скільки всього я йому винна.

Тепер я просто працювала.

Принаймні намагалася.

На екрані ноутбука було відкрито кілька вакансій у музичних студіях. Асистент звукорежисера. Помічник продюсера. Стажування, за яке платили смішні гроші, але яке хоча б мало стосунок до того, чим я хотіла займатися.

Я навіть склала таблицю витрат.

Це було принизливо.

Я ніколи раніше не думала про те, скільки коштує моє життя. Квартира, навчання, машина, їжа, нескінченні дрібниці, які з'являлися в моєму гардеробі майже самі собою.

Я просто користувалася всім, що мала.

А тепер уперше дивилася на цифри й розуміла: свобода не завжди виглядає як красива дівчина, яка їде нічним Лос-Анджелесом із відчиненим вікном.

Іноді свобода — це відмовитися від дорогої кави, продати сумку, яку ти купила лише тому, що вона пасувала до сукні, і визнати, що ти не знаєш, що робиш.

Мій телефон завібрував.

Madison: Я прийду через двадцять хвилин.

Я подивилася на повідомлення й усміхнулася.

Потім перевела погляд на гітару біля ліжка.

Пісня, яку я збиралася їй показати, була написана три місяці тому.

Я нікому її не грала.

Навіть Ванессі.

Особливо Ванессі.

Бо ця пісня була про те, чого я ніколи не могла їй сказати.

Про те, як легко переплутати любов із потребою бути потрібною.

Про те, як можна тримати людину за руку й водночас втрачати себе.

І про те, що іноді ти йдеш не тому, що перестаєш любити, а тому, що більше не впізнаєш людину, якою стала поруч із нею.

Я боялася, що Медісон почує цю пісню й вирішить, ніби я досі живу минулим.

Але ще більше я боялася, що вона почує її й зрозуміє мене краще, ніж я сама.

Я взяла гітару.

— Просто зіграй їй, — прошепотіла я собі.

Ніби це було так просто.

Медісон

О шостій без десяти я зайшла до університетської музичної студії.

Скарлетт сиділа на підлозі біля дивана, схрестивши ноги. На ній були широкі джинси, біла майка й чорна шкіряна куртка, яку вона недбало кинула поруч. Волосся спадало на плечі, а на колінах лежав зошит із потертою обкладинкою.

Вона підняла голову.

— Ти прийшла.

— Я ж сказала, що прийду.

— Знаю.

Вона усміхнулася, але в її очах було щось незвичне.

Нервозність.

Справжня, без прикрас.

Я зачинила двері й поклала сумку біля стіни.

— Ти виглядаєш так, ніби збираєшся зізнатися у вбивстві.

— Залежить від того, наскільки погано ти сприймаєш фальшиві ноти.