7

О 18:32 я змінила одяг утретє.

О 18:36 розпустила волосся.

О 18:41 знову зібрала його.

О 18:44 подивилася на себе в дзеркало й сказала:

— Це просто побачення.

Моє відображення не повірило.

Я теж.

На ліжку лежали три варіанти одягу, які я відкинула, два светри, які могла б одягнути, і джинси, що раптом здавалися мені абсолютно неправильними.

Я не нервувала перед побаченнями.

Принаймні раніше.

Але раніше я не збиралася на побачення з дівчиною, яка могла одним поглядом змусити мене забути власне ім'я.

Телефон завібрував.

Скарлетт ❤️‍🔥

Я вже виїхала.

Я подивилася на годинник.

18:47.

Я: Ти знаєш, що домовлялися на сьому?

Скарлетт: Так.

Я: Тоді чому ти вже виїхала?

Скарлетт: Тому що я нервую.

Я завмерла.

Перечитала повідомлення.

Потім усміхнулася.

Я: Ти? Нервуєш?

Скарлетт: Не звикай до цього видовища.

Я: Запізно. Я вже роблю скриншот.

Скарлетт: Якщо покажеш комусь, я заперечуватиму все.

Я засміялася.

Можливо, це й було найкращим у Скарлетт.

Вона могла бути впевненою до нахабства, красивою до непристойності й настільки дратівливою, що іноді хотілося кинути в неї подушкою.

Але поруч із нею я не мусила прикидатися іншою.

Я могла сміятися.

Могла мовчати.

Могла сказати, що мені страшно.

І, можливо, одного дня зможу сказати їй, що закохуюся.

Не сьогодні.

Сьогодні я хоча б спробую не втекти зі свого ж побачення.

О 18:55 у двері постукали.

Я відчинила.

Скарлетт стояла на порозі в темних джинсах, чорному топі й довгому пальті. Її волосся було розпущене, а на губах грала знайома усмішка.

У руках вона тримала маленький букет білих квітів.

Я кліпнула.

— Це що?

Вона подивилася на букет.

— Зазвичай люди називають це квітами.

— Я знаю, що таке квіти, Гейл.

— Чудово. Я вже хвилювалася.

Я засміялася, а вона простягнула мені букет.

— Це тобі.

Я взяла його обережно, наче він був зроблений зі скла.

— Чому білі?

Скарлетт знизала плечима.

— Ти одного разу сказала, що не любиш червоні троянди, бо вони нагадують тобі вибачення, які люди дарують замість того, щоб змінювати свою поведінку.

Я повільно підняла на неї очі.

Я сказала це лише раз.

Між іншим.

Під час розмови про погані романтичні фільми.

А вона запам'ятала.

— Ти справді слухаєш, коли я говорю?

— Іноді, — відповіла вона. — Особливо коли ти розповідаєш щось важливе.

Я притиснула квіти до грудей.

— Ти небезпечна.

— Я принесла квіти, Медді.

— Саме це й робить тебе небезпечною.

Вона засміялася.

Потім її погляд затримався на моєму обличчі.

— Ти красива.

Я відчула, як щоки починають горіти.

— Ти вже казала це.

— І повторюватиму, поки ти не перестанеш виглядати так, ніби я щойно повідомила тобі про кінець світу.

— Я просто не звикла.

Скарлетт перестала усміхатися.

— До компліментів?

Я кивнула.

Вона не стала жартувати.

Лише простягнула руку й легенько торкнулася моєї долоні.

— Тоді я нікуди не поспішатиму.

І я зрозуміла, що сьогоднішнє побачення вже почалося.

Ще до того, як ми вийшли з квартири.

Скарлетт

Я не повезла Медісон до дорогого ресторану.

Не тому, що не могла собі цього дозволити.

А тому, що знала: вона почувалася б там незручно.

Вона не любила, коли люди намагалися вразити її грошима. Вона любила маленькі кав'ярні, старі книгарні, музику, яку знаходиш випадково, і місця, де можна сидіти годинами, не відчуваючи, що комусь заважаєш.

Тому я повезла її на схід Лос-Анджелеса, до невеликого закладу, де подавали тако, картоплю фрі й молочні коктейлі.

На стінах висіли старі фотографії музикантів. Біля вікна стояв автомат із вініловими платівками, а над касою світилася неонова вивіска.

Медісон зупинилася біля входу.

— Ти привезла мене сюди?

— Ні, я викрала тебе й тепер вимагаю викуп у вигляді тако.

Вона засміялася.

— Ти знаєш, що це незаконно?

— У мене хороший адвокат.

— Звичайно, є.

Я відчинила двері.

— Заходь, перш ніж я передумаю.

Ми замовили їжу й сіли біля вікна.

Медісон дивилася на меню так серйозно, наче від її вибору залежало майбутнє людства.

— Ти завжди так довго обираєш? — запитала я.

— Так.

— Чому?

— Тому що я поважаю їжу.

— А людей?

Вона подивилася на мене.

— Людей я оцінюю швидше.

Я поклала руку на серце.

— Мені боляче.

— Переживеш.

Я усміхнулася.

Боже, я могла б слухати її весь вечір.

Ми говорили про університет, викладачів, музику й найгірші пісні, які коли-небудь чули.

Медісон розповіла, що в дитинстві записувала голосові повідомлення собі в майбутнє.

— Серйозно? — запитала я.

— Так.

— Що ти собі казала?

Вона задумалася.

— Усе підряд. Що хочу стати музиканткою. Що хочу жити біля океану. Що одного дня напишу пісню, яку знатиме весь світ.

— Це чудові мрії.

Медісон знизала плечима.

— Деякі з них досі здаються мені безглуздими.

— Які саме?

Вона подивилася у вікно.

— Не знаю. Іноді здається, що я недостатньо хороша.

Я відчула знайомий біль.

Тому що знала це відчуття.

Жити серед людей, які постійно говорять тобі, ким ти повинна бути, і поступово починати сумніватися, чи маєш право хотіти чогось іншого.

— Можна я скажу одну річ? — запитала я.

— Можна.

— Тобі не потрібно бути найкращою у світі, щоб мати право займатися тим, що любиш.

Медісон подивилася на мене.