6

Я перечитала повідомлення Ванесси сім разів.

Запитай її, чому вона насправді розірвала наші стосунки.

На восьмий раз я заблокувала телефон.

На дев'ятий — розблокувала.

На десятий — відкрила наш із Скарлетт чат.

Скарлетт ❤️‍🔥

Я досі не звикла до цього імені у своєму телефоні. Вона сама змінила своє ім'я після того, як я одного разу назвала її «ходячою катастрофою в шкіряній куртці».

Ти знаєш, що катастрофи теж можуть бути красивими? — написала вона тоді.

Тільки якщо дивитися на них здалеку.

Тоді підійди ближче.

Я підійшла.

І ось тепер сиділа на своєму ліжку о четвертій ранку, намагаючись зрозуміти, чи не була це найбільшою помилкою мого життя.

Я набрала повідомлення.

Я: Ти колись приховувала від мене щось важливе?

Подивилася на нього.

Видалила.

Набрала знову.

Я: Я хочу, щоб між нами не було секретів.

Видалила й це.

Бо як можна вимагати від людини чесності, якщо сама боїшся почути правду?

Я відклала телефон і лягла на подушку.

Перед очима знову виникли її губи.

Її усмішка.

Її пальці, переплетені з моїми.

Я справді прийшла заради тебе.

Я заплющила очі.

Можливо, Ванесса просто хотіла повернути Скарлетт.

Можливо, вона була ображена.

Можливо, це звичайна спроба зіпсувати те, що тільки почало між нами народжуватися.

Але залишалася одна проблема.

Я вже знала, як це — повірити красивим словам.

І я більше не хотіла бути дівчиною, яка дізнається правду останньою.

Телефон завібрував.

Скарлетт: Ти не спиш?

Я подивилася на годинник.

04:03.

Я: Ні.

Скарлетт: Я теж.

Я: Чому?

Скарлетт: Тому що думаю про тебе.

Я відчула знайоме тепло в грудях.

Потім згадала повідомлення Ванесси.

І тепло зникло.

Скарлетт: Медісон?

Я: Так?

Скарлетт: Ти шкодуєш про сьогоднішній вечір?

Я довго дивилася на екран.

Мені хотілося написати: «Ні, я шкодую тільки про те, що боюся тобі довіряти».

Але я не наважилася.

Я: Ні. Не шкодую.

Відповідь прийшла майже миттєво.

Скарлетт: Добре. Тому що я хочу побачити тебе завтра.

Я прикусила губу.

Я: Побачимо.

Скарлетт: Це означає «так» чи «ні»?

Я: Це означає, що тобі варто навчитися жити в невизначеності.

Скарлетт: Ти жахлива.

Я: Ти мене поцілувала.

Скарлетт: І збираюся зробити це знову.

Я усміхнулася, попри себе.

А потім прийшло ще одне повідомлення.

Скарлетт: На добраніч, Медді.

Медді.

Вона вперше назвала мене так.

Я перечитала повідомлення й притиснула телефон до грудей.

Я не хотіла втрачати це відчуття.

Але ще більше я не хотіла втратити себе.

Скарлетт

Уранці мій батько сказав, що я маю припинити витрачати час на музику.

Я сказала, що не збираюся.

Він сказав, що я поводжуся як дитина.

Я сказала, що принаймні діти ще вміють радіти життю.

Після цього сніданок закінчився.

Я поїхала до університету з бажанням ніколи більше не розмовляти зі своєю родиною, але вже за двадцять хвилин зрозуміла, що це неможливо.

Мій батько оплачував навчання.

Мій батько мав думку про кожне моє рішення.

Мій батько вважав, що знає, ким я повинна стати.

Але він не знав, що я почала писати музику не для того, щоб комусь щось довести.

Я писала її, тому що це було єдине місце, де мені не потрібно було бути ідеальною.

І тепер у мене була ще одна причина не здаватися.

Медісон.

Я написала їй о 9:12.

Я: Кава після першої лекції? Я пригощаю.

Вона відповіла через одинадцять хвилин.

Медісон: Ти намагаєшся купити мою прихильність?

Я: Ні. Я намагаюся купити тобі каву.

Медісон: А якщо я захочу чай?

Я: Я переживу це розчарування.

Медісон: Тоді гаразд.

Я посміхнулася.

А потім помітила, що вона не написала жодного сердечка.

Звучить безглуздо.

Я знаю.

Але ще вчора Медісон жартувала зі мною, надсилала дурні фотографії й дивилася так, ніби я була єдиною людиною в кімнаті.

Сьогодні її повідомлення були коротшими.

Обережнішими.

Наче вона вже відходила від мене, але ще не вирішила, чи варто йти остаточно.

Я знала цей погляд.

Так дивилася Ванесса в останні тижні наших стосунків.

І я ненавиділа себе за те, що могла втратити Медісон ще до того, як ми взагалі зрозуміли, ким стали одна для одної.

Кав'ярня біля університету була переповнена.

Медісон сиділа біля вікна в широкому сірому светрі, з навушниками на шиї та ноутбуком перед собою.

Коли я підійшла, вона підняла голову.

— Ти запізнилася.

Я подивилася на годинник.

— На дві хвилини.

— Дві хвилини — це вже початок кінця.

— Мені варто було принести тобі квіти.

— Мені варто було замовити каву до твого приходу.

Я засміялася й поставила перед нею стаканчик.

— Лате. Без цукру. З вівсяним молоком.

Вона здивовано підняла брови.

— Ти запам'ятала?

— Я запам'ятовую важливі речі.

Медісон опустила погляд на каву.

І я побачила, як її усмішка на мить стала сумною.

— Що сталося? — запитала я.

— Нічого.

— Медісон.

Вона закрила ноутбук.