5

Медісон

У понеділок я вирішила зробити три речі.

Перша — не дивитися на Скарлетт Гейл.

Друга — не відповідати на її повідомлення швидше, ніж через годину.

Третя — перестати писати пісні про дівчат, які можуть розбити мені серце.

До обіду я провалила всі три завдання.

Скарлетт сиділа через два ряди від мене на лекції з кіновиробництва. На ній була біла футболка, чорна шкіряна куртка й окуляри, яких я раніше ніколи на ній не бачила.

Вона щось записувала в блокнот.

Іноді нахилялася до своєї подруги, щось шепотіла й усміхалася.

Я ненавиділа те, наскільки красивою вона була, коли не намагалася справити враження.

І ще більше ненавиділа те, що помічала кожну дрібницю.

— Ти збираєшся просвердлити їй потилицю поглядом? — прошепотів Ітан.

Я різко повернулася до нього.

— Я дивлюся на дошку.

— Звичайно. Просто дошка чомусь має чорне волосся, гарні губи й шкіряну куртку.

— Ітане!

— Тихо. Викладач дивиться.

Я розвернулася вперед.

За кілька секунд телефон завібрував.

Скарлетт: Ти сьогодні дуже зайнята тим, щоб мене ігнорувати.

Я не відповіла.

Через хвилину прийшло друге повідомлення.

Скарлетт: Це новий вид мистецтва чи особисте покарання?

Я стиснула телефон.

Я: Я слухаю лекцію.

Скарлетт: Ти сидиш позаду мене й уже десять хвилин дивишся на мою голову.

Я мало не впустила телефон.

Вона обернулася.

Наші погляди зустрілися.

Скарлетт усміхнулася.

Я негайно відвела очі.

Скарлетт: Бачиш? Я навіть не мусила нічого писати.

Я заблокувала екран.

А потім, усупереч здоровому глузду, посміхнулася.

— Ти безнадійна, — прошепотів Ітан.

— Замовкни.

— Я навіть нічого не сказав.

— Твоє обличчя сказало достатньо.

Він тихо засміявся.

І я зрозуміла, що найгірше в цій історії навіть не те, що Скарлетт мені подобалася.

Найгірше було те, що я більше не хотіла, щоб вона перестала мені подобатися.

Скарлетт

Медісон ігнорувала мене вже два дні.

Я знала, що заслужила це.

Знала, що мала розповісти їй про Ванессу раніше. Знала, що не повинна була дозволяти ситуації стати настільки заплутаною.

Але я не очікувала, що мовчання Медісон буде настільки гучним.

Вона не відповідала на мої жарти.

Не надсилала мені випадкові фотографії дивних речей, які бачила в університеті.

Не сперечалася зі мною через музику.

І, що найгірше, більше не дивилася на мене так, ніби між нами існувала якась таємниця.

Я сумувала за цією таємницею.

За її голосом.

За тим, як вона закушувала губу, коли намагалася стримати сміх.

За тим, як вона тримала мою руку на даху.

Я ніколи не думала, що можна сумувати за людиною, з якою навіть не цілувалася.

Виявилося, можна.

І це було жахливо.

Після лекції я наздогнала її біля сходів.

— Медісон.

Вона продовжувала йти.

— Медісон, зачекай.

— Я поспішаю.

— Куди?

— У студію.

— Я теж туди.

Вона зупинилася й повільно повернулася до мене.

— Справді?

— Так.

— Тоді йди.

Вона розвернулася й пішла далі.

Я кілька секунд стояла на місці.

Потім видихнула.

— Господи, допоможи мені.

— Тобі потрібна допомога? — запитала якась дівчина, проходячи повз.

— Ні. Дякую.

Я наздогнала Медісон.

— Послухай, я знаю, що ти сердишся.

— Я не серджуся.

— Тоді чому ти поводишся так, ніби я особисто зруйнувала твоє життя?

Вона різко зупинилася.

— Тому що ти поводишся так, ніби нічого не сталося!

Я замовкла.

Медісон подивилася на мене.

— Ти хочеш, щоб я просто забула про ту вечірку? Про Ванессу? Про те, як ти не змогла відповісти на просте запитання?

— Ні.

— Тоді чого ти хочеш від мене, Скарлетт?

Я дивилася на неї й розуміла, що більше не можу ховатися за красивими словами.

— Я хочу, щоб ти дала мені шанс усе пояснити.

Вона сумно посміхнулася.

— Ти мала цей шанс.

— Знаю.

— І не скористалася ним.

— Знаю.

Медісон опустила погляд.

— Я не хочу бути твоїм черговим експериментом.

— Ти не експеримент.

— Тоді хто я?

Я відчула, як усередині все стислося.

Я могла сказати, що вона мені подобається.

Могла сказати, що думаю про неї щодня.

Могла сказати, що вперше за довгий час хочу не просто когось поцілувати, а залишитися поруч після цього.

Але я боялася, що слова прозвучать порожньо.

Тому сказала єдине, що могла гарантувати:

— Ти людина, яку я хочу пізнати. Навіть якщо ти не дозволиш мені стати кимось важливим у твоєму житті.

Медісон мовчала.

Потім тихо відповіла:

— Я не знаю, чи можу тобі довіряти.

— Я розумію.

— Ні, не розумієш. Якби розуміла, то знала б, чому я так боюся.

Я хотіла торкнутися її руки.

Але не стала.

— Тоді дозволь мені дізнатися.

Медісон довго дивилася на мене.

— Я маю закінчити пісню.

Вона розвернулася й пішла до студії.

Я не пішла за нею.

Цього разу я вирішила дати їй простір.

Але перед тим, як зникнути за дверима, вона озирнулася.

— Ти можеш зайти, якщо хочеш.

Я підняла голову.

— Ти впевнена?

— Не змушуй мене передумати.

Я посміхнулася.

І вперше за два дні відчула, що, можливо, ще не все втрачено.

Медісон

Університетська студія була майже порожньою.

На стіні висів старий постер із написом MAKE SOMETHING REAL. Під вікном стояв синтезатор, а в кутку — диван, який бачив більше студентських драм, ніж будь-який психотерапевт у Лос-Анджелесі.

Я сіла за комп'ютер і відкрила проєкт, над яким працювала всю ніч.

Скарлетт залишилася біля дверей.