4

У п'ятницю я зробила три помилки.

Перша — погодилася піти на вечірку.

Друга — витратила сорок хвилин на те, щоб вибрати одяг для вечірки, на яку взагалі не хотіла йти.

Третя — відкрила повідомлення Скарлетт Гейл о шостій ранку й почала посміхатися, наче в мене нарешті з'явилася причина прокидатися.

Добрий ранок, музикантко.

Усього чотири слова.

Жодного сердечка. Жодного поцілунку. Навіть дурного смайлика.

І все одно я перечитала повідомлення тричі.

Потім відповіла:

Ти знаєш, що нормальні люди сплять о шостій ранку?

Вона написала майже миттєво.

Ти знаєш, що нормальні люди відповідають на повідомлення, а не аналізують їх двадцять хвилин?

Я подивилася на екран.

Я відповіла через дві хвилини.

Для мене це була вічність.

Я засміялася просто в подушку.

— О ні, — пробурмотіла я сама до себе. — Тільки не це.

— Що сталося? — запитав Ітан із кухні.

Я визирнула зі спальні.

Він стояв біля холодильника в моїй футболці, їв сир просто з упаковки й дивився на мене з виразом людини, яка вже знає відповідь.

— Нічого.

— Ти посміхаєшся телефону.

— Я прочитала мем.

— Звичайно.

— Ітане.

— Медісон.

Я кинула в нього подушкою.

Він ухилився.

— Це Гейл?

Я завмерла.

Він широко посміхнувся.

— Боже мій. Це справді Гейл.

— Ми просто працюємо над проектом.

— Ага. І я просто випадково сплю в тебе на дивані три ночі поспіль.

— Ти нестерпний.

— А ти закохуєшся.

— Я не закохуюся!

Мій голос пролунав настільки голосно, що ми обоє замовкли.

Ітан повільно поклав сир на стіл.

— Я нічого не казав.

— Ти саме це й казав.

— Добре. Тоді скажу інакше. Ти думаєш про неї?

Я не відповіла.

— Хочеш побачити її сьогодні?

Я подивилася на телефон.

Нове повідомлення.

Я заїду о восьмій. І не смій одягати ту величезну сіру кофту, яку ти носила в понеділок.

Я повільно заплющила очі.

— Я ненавиджу її.

Ітан розреготався.

— Звичайно, люба. Саме так усе й починається.

О сьомій сорок п'ять я стояла перед дзеркалом.

На мені були чорні джинси, темно-червоний топ і шкіряна куртка. Волосся я залишила розпущеним, а на губи нанесла трохи блиску.

Я не збиралася вражати Скарлетт.

Просто хотіла гарно виглядати.

Для себе.

Абсолютно для себе.

Телефон завібрував.

Я внизу.

Я схопила сумку й вийшла з квартири.

Скарлетт чекала біля свого кабріолета.

Коли вона побачила мене, її погляд затримався на моєму обличчі, потім опустився до куртки й знову повернувся до очей.

Вона мовчала.

І це було дивніше за будь-який комплімент.

— Що? — запитала я.

— Нічого.

— Ти дивишся на мене.

— У мене є очі.

— І, здається, немає виховання.

Вона посміхнулася.

— Ти прекрасна.

Я забула, що хотіла сказати.

Усмішка Скарлетт стала ширшою.

— О, це цікаво.

— Що саме?

— Ти втратила здатність говорити.

— Я просто намагаюся вирішити, чи варто вдарити тебе сумкою.

— Можеш спробувати. Але тоді доведеться пояснювати поліції, чому ти напала на мене після компліменту.

Я закотила очі.

— Поїхали, Гейл.

Вона відчинила мені дверцята.

— Як скажеш, Рід.

І коли машина рушила, я зрозуміла, що вже починаю звикати до того, як звучить моє прізвище в її голосі.

Це було небезпечно.

Дуже небезпечно.

Скарлетт

Я не розповіла Медісон усієї правди про вечірку.

Я сказала, що там будуть мої друзі, музика, басейн і багато людей, яких вона не знає.

Я не сказала, що Ванесса теж буде там.

Не тому, що хотіла щось приховати.

Принаймні саме це я повторювала собі дорогою до Голлівудських пагорбів.

Правда полягала в тому, що я сама не знала, ким була Медісон для мене.

Ми не зустрічалися.

Не домовлялися про стосунки.

Не цілувалися.

Хоча, якби мій телефон не зіпсував момент на даху, ситуація могла б бути зовсім іншою.

Я кинула погляд на Медісон.

Вона сиділа поруч, дивилася на нічне місто й тихо підспівувала пісні, що грала в колонках.

— Ти завжди так слухаєш музику? — запитала я.

Вона повернулася до мене.

— Як?

— Наче намагаєшся запам'ятати кожну ноту.

Медісон знизала плечима.

— Музика змушує мене відчувати речі, які я не завжди можу пояснити.

— Наприклад?

Вона задумалася.

— Наприклад, чому мені хочеться залишитися в машині, коли пісня закінчується.

Я посміхнулася.

— Ти дивна.

— А ти досі не відповіла, чому запросила мене сьогодні.

Я сильніше стиснула кермо.

— Тому що хотіла провести з тобою час.

Медісон замовкла.

Я теж.

Це було незвично — говорити правду й не намагатися відразу сховати її за жартом.

— Добре, — тихо сказала вона.

Я подивилася на неї.

— Добре?

— Так. Я теж хотіла провести з тобою час.

Моє серце зробило щось абсолютно недоречне.

Я вдавала, що зосереджена на дорозі.

Але всю решту шляху посміхалася.

Вечірка була саме такою, як я й очікувала.

Величезний будинок із панорамними вікнами. Басейн із підсвічуванням. Музика, що гриміла на всю територію. Люди, які фотографували коктейлі, перш ніж зробити перший ковток.

Коли ми вийшли з машини, Медісон оглянула будинок.

— Ти впевнена, що тут вечірка, а не зйомки якогось реаліті-шоу?

— Усе залежить від того, наскільки ти добре поводитимешся.

— Тоді я вже приречена.

Я засміялася й простягнула їй руку.

Вона подивилася на мою долоню.

Потім на мене.

— Що?

— Ходімо, — сказала я.

Медісон вклала свою руку в мою.

І я раптом перестала чути музику.

Усього на кілька секунд.

Але цього вистачило, щоб зрозуміти: я хочу тримати її за руку й тоді, коли на нас ніхто не дивиться.