3

У моєї квартири було три переваги.

Перша — оренда не коштувала стільки, скільки нирка на чорному ринку.

Друга — сусіди майже не скаржилися на музику.

Третя — з даху будинку відкривався чудовий краєвид на вечірній Лос-Анджелес.

Недоліків було значно більше.

Наприклад, кондиціонер працював лише тоді, коли йому заманеться. Кухня була настільки маленькою, що двоє людей не могли розминутися, не влаштувавши танець із вибаченнями. А мій сусід зверху, судячи зі звуків, які я чула щоночі, здавався переконаним, що меблі потрібно пересувати виключно після опівночі.

Але квартира була моєю.

Я сама знайшла її, сама заплатила заставу й сама перетягла сюди всі свої речі.

І мені подобалося думати, що тут ніхто не зможе вирішувати за мене, як жити.

Навіть Скарлетт Гейл.

Особливо Скарлетт Гейл.

Я сиділа на підлозі біля ліжка, коли телефон завібрував.

Скарлетт:
Я внизу.

Я подивилася на повідомлення.

Потім на годинник.

19:43.

Вона справді приїхала.

Я чомусь очікувала, що Скарлетт забуде про флешку, відкладе все на завтра або передасть її через когось іншого.

Але ні.

Вона була внизу.

І тепер мені доводилося вирішувати, чи хочу я бачити її знову.

Я швидко підвелася, поправила футболку й подивилася в дзеркало.

— Це просто флешка, Медісон, — сказала я своєму відображенню. — Відчиниш двері, забереш її й повернешся до роботи.

Моє відображення виглядало не надто переконаним.

Телефон завібрував знову.

Скарлетт:
Якщо ти не спустишся, я почну думати, що ти боїшся мене.

Я закотила очі.

Я:
Якщо ти не припиниш писати, я почну думати, що ти не вмієш чекати.

Скарлетт:
Я вмію. Просто не люблю.

Я засміялася.

Чортова дівчина.

Я схопила ключі й вийшла з квартири.

Скарлетт стояла біля свого чорного кабріолета, спираючись на дверцята.

На ній були темні джинси, чорна куртка й білі кросівки. Волосся спадало на плечі, а в руках вона крутила мою флешку.

Коли вона побачила мене, то посміхнулася.

— Ти все-таки прийшла.

— Я прийшла забрати свою річ.

— Звичайно.

Вона простягнула руку.

Я забрала флешку.

— Дякую.

— Нема за що.

Між нами зависла тиша.

Я очікувала, що Скарлетт скаже щось на кшталт «може, підвезти тебе кудись?» або «я знаю чудове місце, де можна повечеряти».

Натомість вона запитала:

— Ти вже вечеряла?

Я подивилася на неї.

Вона подивилася на мене.

І ми обидві розсміялися.

— Ти серйозно? — запитала я.

— Що?

— Ти щойно запитала, чи вечеряла я, після того як я прямо сказала, що не поїду з тобою на вечерю.

— Я не пропонувала вечерю.

— Скарлетт.

— Медісон.

Вона схрестила руки на грудях.

— Добре. Я пропоную вечерю.

— Ні.

— Ти навіть не знаєш, куди я хотіла тебе запросити.

— У дорогий ресторан, де ти замовиш щось, назву чого я не зможу вимовити, а потім заплатиш рахунок, щоб довести, яка ти щедра.

Скарлетт кілька секунд мовчала.

Потім засміялася так щиро, що я мимоволі посміхнулася у відповідь.

— Ти справді думаєш, що я настільки передбачувана?

— Я думаю, що ти звикла справляти враження.

Її усмішка трохи змінилася.

— А ти думаєш, що знаєш мене.

— Ні. Саме тому я не хочу вечеряти з тобою.

— Логічно.

Вона відштовхнулася від машини.

— Тоді, може, покажеш мені свою квартиру?

Я завмерла.

— Що?

— Ти говорила про неї на занятті. Я хочу подивитися, де ти записуєш музику.

— Ти хочеш зайти до мене додому?

— Я можу залишитися тут і милуватися твоїм під'їздом. Він справді вражає.

Я прикусила губу, щоб не засміятися.

Це була погана ідея.

Дуже погана.

Але я раптом зрозуміла, що мені цікаво, якою Скарлетт буде у моєму світі.

Без дорогих вечірок.

Без людей, які знають її прізвище.

Без можливості сховатися за черговим жартом.

— Гаразд, — сказала я. — Але без критики.

Вона підняла руку.

— Обіцяю.

— І не чіпай нічого.

— Ти зараз описуєш мене як маленьку дитину.

— Ти поводишся як маленька дитина.

— Я вже починаю шкодувати, що привезла тобі флешку.

— Ти сама захотіла.

Я розвернулася й пішла до під'їзду.

Через секунду почула кроки за спиною.

Скарлетт пішла за мною.

І чомусь це здалося мені набагато інтимнішим, ніж якби вона просто запросила мене до дорогого ресторану.

Скарлетт

Квартира Медісон була зовсім не такою, як я уявляла.

Я очікувала побачити щось тимчасове: матрац на підлозі, порожній холодильник, коробки з речами й безлад, який люди називають творчою атмосферою.

Натомість я побачила тепле світло, книжки на підвіконні, рослини біля вікна й десятки нотаток, приклеєних до стіни.

На маленькому столі стояли клавішні, мікрофон і ноутбук.

На дивані лежала ковдра.

А біля вікна висіла гірлянда, яка робила кімнату схожою на місце, де люди справді живуть, а не просто ночують між зустрічами.

Я повільно озирнулася.

— Тут затишно.

Медісон зняла куртку.

— Ти можеш сказати, що в мене мало місця.

— У тебе мало місця.

Вона повернулася до мене.

— Ти обіцяла!

— Я не критикувала. Це факт.

Вона кинула в мене маленьку подушку.

Я зловила її й розсміялася.

— Гаразд, гаразд. Тут затишно. Справді.

Медісон трохи пом'якшала.

— Дякую.

Я поклала подушку на диван і підійшла до столу.

На екрані ноутбука була відкрита програма для створення музики. Доріжки, звукові хвилі, записи вокалу.

— Ти все робиш сама?

— Переважно.

— Навіть вокал?

— Коли потрібен жіночий голос.

Я повернулася до неї.

— Ти співаєш?

— Іноді.