Girls Like Us

2

Скарлетт

У понеділок я прокинулася з двома проблемами.

Перша — головний біль після недільної вечірки, на яку Джулія затягнула мене, хоча я клялася більше нікуди з нею не ходити.

Друга — Медісон Рід.

І, якщо бути чесною, друга проблема турбувала мене значно більше.

Я лежала в ліжку, дивилася на стелю своєї квартири в Західному Голлівуді й уже десять хвилин переконувала себе не відкривати її Instagram.

Зрештою, відкрила.

Нове фото.

Медісон сиділа на підлозі біля вікна з навушниками на шиї. На ній була сіра футболка, волосся зібране в недбалий пучок, а на колінах лежав ноутбук.

Підпис: somewhere between the music and the mess.

— Господи, — пробурмотіла я.

— Ти розмовляєш із Богом чи знову переглядаєш профіль тієї дівчини? — долинув голос Джулії.

Я різко повернула голову.

Вона сиділа на кухні, загорнувшись у мій халат, і їла пластівці просто з коробки.

— Чому ти досі тут?

— Тому що в тебе є кондиціонер, нормальна кава й душ, у якому можна розвернутися, не вибивши ліктем двері.

— У тебе є власна квартира.

— У мене є сусідка, яка вчора привела додому хлопця з ім'ям Блейк. Він хропе так, ніби в ньому застряг бензопилою.

Я сіла на ліжку.

— Мені потрібно, щоб ти пішла.

— Чому?

— У мене пари.

— У тебе пара о першій.

Я подивилася на годинник.

Десята сімнадцять.

— Я хочу поснідати.

Джулія підняла коробку пластівців.

— Сніданок уже організований.

— Це мої пластівці.

— Усе в цьому домі належить тобі, Скарлетт. Дозволь хоча б пластівцям відчути себе вільними.

Я кинула в неї подушкою.

Вона засміялася.

А я знову подивилася на телефон.

Медісон не опублікувала нічого нового.

Чудово.

Саме так і мало бути.

Мені було байдуже.

Абсолютно.

О дванадцятій сорок я припаркувала кабріолет біля факультету кінематографії.

Каліфорнійське сонце відбивалося від вікон університету. Студенти сиділи на газонах, хтось грав на гітарі, хтось знімав відео для TikTok, а біля кав'ярні стояла черга, довша за моє бажання бути тут.

Я зачинила машину й пішла до корпусу.

— Скарлетт!

Я обернулася.

До мене поспішала професорка Емілі Картер — жінка років сорока, яка завжди носила великі окуляри, пила холодну каву й говорила так, ніби кожна розмова була частиною документального фільму.

— Рада, що ви прийшли раніше, — сказала вона.

— Я завжди приходжу вчасно.

Професорка подивилася на годинник.

— Ви запізнилися на минуле заняття на двадцять хвилин.

— Але прийшла.

— Вражаючий аргумент.

Я посміхнулася.

Вона простягнула мені папку.

— Я сформувала команди для фінального проєкту. Ви зніматимете короткометражний фільм тривалістю п'ятнадцять хвилин. Історія, монтаж, акторська робота, музика — усе має бути узгоджене.

— Я вже маю ідею.

— Звісно, маєте.

— Це комплімент?

— Це спостереження.

Вона перевірила список.

— Вашою партнеркою буде Медісон Рід.

Я завмерла.

Не надовго.

Можливо, на секунду.

Але професорка помітила.

— Проблеми?

— Ні.

— Ви знайомі?

— Ми зустрічалися.

Професорка підняла брови.

— Чудово. Тоді заощадимо час на знайомство.

Я подивилася на папку.

На сторінці було надруковано:

SCARLETT HALE — DIRECTOR.

MADISON REED — COMPOSER.

Під цими рядками стояла дата першої зустрічі.

Сьогодні.

О третій годині.

Я відчула, як усередині повільно розповзається усмішка.

Всесвіт, здається, вирішив вибачитися за всі мої невдалі стосунки.

Або підготувати мені нову катастрофу.

Я ще не знала, який варіант мені подобався більше.

Медісон

— Ні.

— Медісон.

— Ні, Ітане.

— Ти навіть не знаєш, що я збираюся сказати.

— Ти сказав моє ім'я тим голосом, яким зазвичай повідомляєш, що розбив мою гітару.

Ітан притулився до столу в музичній лабораторії.

— Ти працюватимеш зі Скарлетт Гейл.

Я повільно зняла навушники.

— Перепрошую?

— Короткометражний фільм. Твоя музика, її режисура. Професорка опублікувала розподіл команд.

Я заплющила очі.

— Це жарт.

— Я теж сподівався.

— Ти міг би хоча б удавати, що співчуваєш.

— Я співчуваю. Просто мені цікаво, скільки часу мине, перш ніж ви або поцілуєтеся, або спробуєте вбити одна одну.

Я кинула в нього зім'ятий аркуш.

— Іди до біса.

— Люблю тебе теж.

Він вийшов, сміючись.

Я відкинулася на спинку крісла.

Скарлетт Гейл.

Звісно.

У всьому університеті було недостатньо студентів, щоб мені дісталася людина, яка просто відповідально ставиться до роботи й не перетворює кожну розмову на змагання.

Ні.

Мені дісталася дівчина з дорогим автомобілем, красивим обличчям і поглядом, від якого я в п'ятницю мало не забула власне ім'я.

Я не збиралася про неї думати.

Не збиралася згадувати її усмішку.

І точно не збиралася знову переглядати в голові нашу розмову.

Мій телефон завібрував.

Невідомий номер.

Невідомий номер:
Привіт, партнерко.

Я витріщилася на екран.

Я:
Хто це?

Невідомий номер:
Дівчина, яка запропонувала тобі підвезти додому, а ти розбила їй серце.

Я засміялася, перш ніж устигла себе зупинити.