1

П'ятниця, яку я не планувала запам'ятати
Скарлетт
У Лос-Анджелесі було три речі, які ніколи не закінчувалися: затори, сонце й люди, які вважали себе центром Всесвіту.
Я знала це напевно, адже виросла серед останніх.
— Якщо ти ще раз подивишся на телефон, я викину його в басейн, — сказала Джулія.
Я навіть не підняла очей.
— Тоді мені доведеться купити новий. Це дорого, Джул.
— Ти буквально живеш у будинку, де одна люстра коштує більше, ніж моя машина.
— Саме тому я знаю, що не варто викидати речі без причини.
Джулія закотила очі.
Ми стояли біля басейну на приватній віллі в Голлівудських пагорбах. Десь за пальмами мерехтіли вогні Лос-Анджелеса. Музика гриміла так голосно, що я відчувала баси в грудях. Навколо люди цілувалися, сміялися, фотографувалися й удавали, що завтра не настане.
Звичайна п'ятниця.
Звичайна вечірка.
Звичайна нудьга.
— До речі, Ванесса тут, — сказала Джулія.
Я нарешті підняла голову.
— І?
— Вона запитувала про тебе.
— Сподіваюся, ти сказала їй, що я померла.
— Скарлетт.
— Що? Це було б романтично.
— Ти нестерпна.
— А ти мене любиш.
— На жаль.
Я посміхнулася й потягнулася до келиха.
Саме тоді я її побачила.
Дівчина стояла біля відчинених скляних дверей, що вели до будинку. На ній були світлі джинси, чорний топ і велика джинсова куртка. Світле волосся спадало на плечі, а в руці вона тримала пластиковий стаканчик із водою.
Вода.
На вечірці, де люди витрачали сотні доларів на пляшки алкоголю.
Цікаво.
Вона не фотографувалася, не озиралася в пошуках знайомих і не намагалася привернути до себе увагу. Просто дивилася на натовп із таким виразом обличчя, наче вже шкодувала, що прийшла.
— Хто це? — запитала я.
Джулія простежила за моїм поглядом.
— Медісон Рід. Музичний факультет. Отримала стипендію цього року.
— Ти знаєш усіх?
— Я навчаюся на журналістиці. Це моя робота.
— Твоя робота — пити безкоштовне шампанське й поширювати плітки.
— І все одно я знаю більше за тебе.
Я знову подивилася на незнайомку.
Медісон щось сказала хлопцеві поруч, засміялася, а потім прибрала волосся за вухо.
Усмішка в неї була красива.
Не та ідеальна усмішка, яку люди демонстрували перед камерами. Вона сміялася так, ніби справді почула щось смішне.
Мене це чомусь роздратувало.
— Не треба, — попередила Джулія.
— Що не треба?
— Я знаю цей погляд.
— Я просто дивлюся.
— Ти так говорила про Ванессу.
— Ванесса була помилкою.
— Ванесса була твоєю дівчиною пів року.
— Саме тому я й кажу, що це була помилка.
Джулія зітхнула.
А я вже прямувала до Медісон.
Медісон
Я знала, що вечірка була поганою ідеєю, ще до того, як переступила поріг.
Усе почалося з Ітана.
«Тобі треба виходити в люди», — сказав він.
«Я виходжу в люди щодня».
«По дорозі до аудиторії не рахується».
Потім він додав, що на вечірці будуть студенти музичного факультету, які могли б допомогти мені знайти людей для майбутніх записів.
І ось я тут.
У будинку, який виглядав дорожчим за весь мій рідний район.
Навколо мене були люди в дизайнерському одязі, з ідеальним волоссям і такими обличчями, наче вони народилися під професійним освітленням.
Я зробила ковток води.
— Ти виглядаєш так, ніби плануєш утечу.
Я повернула голову.
Переді мною стояла дівчина в чорному вбранні. Темне волосся, виразні очі, впевнена усмішка.
Я впізнала її.
Скарлетт Гейл.
Навіть я, яка не стежила за університетськими знаменитостями, чула це ім'я.
— Я оцінюю маршрути евакуації, — відповіла я.
Вона засміялася.
— Розумно. Особливо коли вечірка організована людьми без смаку.
— Ти тут господиня?
— Ні. Але я знаю господаря.
— Звісно.
Вона нахилила голову.
— Що означає це «звісно»?
— Нічого. Просто ти маєш такий вигляд, ніби знаєш усіх.
— Не всіх.
— Мені полегшало.
Вона засміялася вдруге.
Я не хотіла помічати, що її сміх був приємним.
— Ти Медісон, так?
— Залежить від того, хто запитує.
— Скарлетт.
— Я знаю.
Її брови піднялися.
— Справді?
— Твоє ім'я написане на половині запрошень. А ще Джулія згадувала тебе, коли я запитала, де тут ванна кімната.
— І що вона сказала?
— Що ти нестерпна.
Скарлетт притиснула руку до грудей.
— Я ображена.
— Переживеш.
Я побачила, як кутики її губ піднялися.
І чомусь відчула задоволення.
— То що ти думаєш про вечірку? — запитала вона.
— Хочеш чесну відповідь?
— Саме тому я й запитала.
— Музика хороша. Будинок красивий. Люди надто голосні.
— А я?
Запитання прозвучало так легко, ніби вона ставила його десятки разів.
Я подивилася на неї.
На красиве обличчя. На впевнену поставу. На погляд людини, яка звикла отримувати відповіді, що їй подобаються.
— Ти ще не вирішила, чи хочеш, щоб я тобі сподобалася.
Усмішка Скарлетт стала повільнішою.
— А якщо хочу?
— Тоді тобі доведеться постаратися.
Я відвернулася й попрямувала до кухні.
Не озирнулася.
Принаймні до того моменту, коли почула її голос за спиною.
— Медісон!
Я зупинилася.
— Що?
— Як щодо того, щоб я підвезла тебе додому?
Я поглянула на чорний кабріолет, який було видно крізь скляні двері.
Потім знову на неї.
— Ти завжди пропонуєш дівчатам поїздку на першій зустрічі?
— Лише тим, які мені цікаві.
— Тоді спробуй зацікавитися кимось, хто не живе за двадцять хвилин звідси.
Я побачила, як її обличчя змінилося.
Лише на секунду.
Але цього вистачило.
— Ти завжди така складна? — запитала вона.
— Ні. Іноді я ще гірша.
Я пішла.
Цього разу не озиралася зовсім.
Скарлетт
Я дивилася, як вона зникає за дверима кухні.
— О боже, — пролунало поруч.
Джулія.
Звісно.
— Навіть не починай.
— Я нічого не сказала.
— Ти сказала «о боже».
— Це не слова. Це діагноз.
Я відпила шампанське.
— Вона просто трохи самовпевнена.
— Ти говориш про себе?
— Я говорю про неї.
Джулія посміхнулася.
— Тобі подобається.
— Вона мене дратує.
— Це не взаємовиключні речі.
Я кинула на неї погляд.
— Ти сьогодні особливо нестерпна.
— Дякую. Я старалася.
За кілька хвилин я побачила Медісон біля виходу. Вона щось сказала Ітану, обійняла його й вийшла на вулицю.
Не попрощалася зі мною.
Навіть не подивилася в мій бік.
Я дістала телефон.
Відкрила Instagram.
Знайшла її профіль через спільних знайомих.
Madison Reed.
Три фотографії. Кілька відео з гітарою. Запис океану під час заходу сонця. І короткий ролик, у якому вона грала мелодію на клавішних.
Я прослухала його двічі.
Потім утретє.
— Ти серйозно? — запитала Джулія, заглянувши через моє плече.
Я заблокувала екран.
— Що?
— Ти шукаєш її в Instagram.
— Я перевіряю, чи не вкрала вона мій автомобіль.
— Звісно.
Я підняла келих.
Навколо сміялися люди. Грала музика. Ванесса стояла біля бару й дивилася просто на мене.
А я думала про дівчину, яка відмовилася від моєї пропозиції навіть не замислившись.
Уперше за довгий час мені захотілося побачити когось знову.
Не тому, що я хотіла довести, що можу отримати будь-кого.
А тому, що я не знала, що станеться, якщо ця дівчина подивиться на мене ще раз.
І це було значно небезпечніше.
Кінець першої глави.
Наступного понеділка Медісон дізнається, що дівчина з вечірки стане режисеркою її нового музичного проєкту. А Скарлетт — що цього разу їй доведеться працювати заради чужої уваги, а не просто попросити