Глава 11

 Золоте сонце пустелі освітлювало собою безкраїні кілометри піску. Повітря було настільки гарячим, що при вдиханні паморочилося в голові, а від нестачі води не було видно на горизонті жодної живої істоти. Лише два мовчазні мандрівники, верхи на верблюдах, долали цей шлях прагнучи швидше дійти до своєї цілі.

 Їхню увагу привернули дві молоді дівчини, які розкинувши руки в сторони лежали непритомні.  Молочна шкіра та незвичний для цих місць одяг, у якій були пані, вражали чоловіків.

 Підійшовши ближче, вони вирішили зупинитися та допомогти.  Доторкнувшись рукою до лоба однієї з них, у відповідь вони почули протяжне:

- Мммм 

 Заворушившись, Вікторія розплющила очі і почала озиратися на всі боки. Лише зрозумівши, де вона і чому, почала будити подругу.

 Прокидання другої теж було не райдужним. Найімовірніше, дівчата вже встигли отримати сонячний удар.

 Сухість у роті, головний біль та нудота стали їх новими супутниками цього дня.

- Та що ж ти робитимеш? - протяжно завила Анастасія, вдаривши руками по піску. - Скільки нас ще викидатиме так і з такими наслідками?

- О всесвіт, цього разу я згодна з цією інколи дивною жінкою!

- Е-е-е-е, я взагалі то все чую.  Спілкуйся безпосередньо зі всесвітом , будь ласка, а то раптом інформація зірветься - із сарказмом помітила дівчина.

- Ептель-моптель, Насте, де ми цього разу?

- Зважаючи на все в пустелі, а ці два огірки переростка, хоч щось корисне зробили.

- Що?

- Закрили собою сонячне проміння, хоч дихати легше. - У своєму репертуарі невдоволено промовила Настя.

Вставши нарешті з землі, дівчата зрозуміли, що крім них і цих бедуїнів тут більше нікого немає.

- Вік, слухай, макіяж у нормі? Шорти чисті? - Озираючись собі за спину і обтрушуючи свій одяг цікавилася дівчина.

- Кого що  хвилює. Все гаразд із твоїм мейком. - Зітхнувши і зрозумівши, що з Настею про макіяж сперечатися марно, Вікторія попрямувала до двох мандрівників.

- Доброго часу доби, усім, хто шукає щастя і знайшов його в особі двох Богинь. - дуже нескромно промовила Настя, поправляючи невидиму корону.

- Ну чи кару, дивлячись хто як молився. – Вже тихіше додала Вікторія.

Переглянувшись між собою, але не ставши акцентувати увагу на поведінці подруг, один із чоловіків сказав:

- Ми прямуємо до Мемфісу, а ви що тут забули в такий час? Спекотна пустеля не прощає дурнів. - Якось дуже байдуже промовила особь чоловічої статі, саме так її встигли охрестити дівчата, адже ім'я їм було досі невідоме.

- Ми, та знаєте, любимо звичайно погуляти по жарі до втрати свідомості, зате як епічно! – із явним сарказмом промовила Вікторія.

- Ага, особливо без води та їжі. Мрія! - Наслідуючи подругу, додала Настя. - Так, ну Мемфіс це у нас столиця, а там, де столиця, там скарби. Все зрозуміло. Ми із вами.

 Зрозумівши важливість отриманої інформації, дівчата засвітилися і без попиту стали забратися на верблюдів.  Навіть якщо бедуїни і прийняли це за нахабство, все ж таки вирішили промовчати.  Правильно, дівчат вже не зупинити.

Так сидячи по двоє людей на цих бідних тваринах, вони вже вчотирьох стали тримати свій шлях у напрямку своєї мрії.

.......................................................................

 Виявилося, що ці чоловіки були купцями, які їздили різними регіонами Єгипту, а зараз вони прямували прямо до палацу фараона. Враховуючи, що дівчата не місцеві, чоловіки вирішили і їх взяти з собою до палацу.

 Щоправда одразу попередили, що царя швидше за все вони так і не побачать. Коли верблюди нарешті увійшли до міста, була вже ніч.  Стражники, які стояли біля воріт, напевно знали цих людей, бо ніяких перевірок товару не було. 

 У темряві ночі було дуже важко щось розгледіти, та й подруги настільки втомилися, що очі злипалися на ходу.

Лише один палац висвітлювався біля входу величезними піалами з вогнем.  Подорожні швидко передали керування дівчатами двом служницям, а самі пішли.Вже йдучи величезними і порожніми коридорами палацу, подруги поступово стали вловлювати суть того, що відбувається, до одного моменту....

- Боже, ну як же тут все-таки гарно! - Забувши про втому, міркувала Настя.

- Так, мені здається тут ще краще, ніж у тому палаці, де ми були минулого разу. - Відповіла подруга, розглядаючи все навколо.

 Вони настільки відволіклися від усього навколо і поринули у світ краси та мистецтва стародавнього Єгипту, що не помітили, як когось випадково збили з ніг.

Зойкнувши, Вікторія відскочила від особи протилежної статі, і, дивуючись, не могла навіть кількох слів сказати.

- І знову добрий вечір... - тихо прошепотіла Анастасія, перебуваючи в повному шоці.

Перед ними стояв той самий Донкор, від якого лише кілька годин тому вони втекли до часового простору. Тільки тепер він виглядав набагато старшим за той вік, у якому вони його пам'ятали. Та й одяг став ще дорожчим, а оточення стражників більше.

Він недобро глянув на дівчат, особливо на Віку. Схоже, у нього до неї особливі рахунки.

– Донкор? - в шоці запитала Віка.

На що чоловік лише посміхнувся і хитро сказав:

– Донкор помер. Перед вами правитель Єгипту, Семерхет.

- Ооо  спраааавии... - трохи налякано сказала Настя. - Ні, зате схоже буде весело.

 Вже не так похмуро, а навіть із передчуттям, вона потерала долоні весь той час, поки ці двоє награються у дивалки.

— І скільки ж нас не було, що ти тепер цар? - трохи невпевнено спитала Віка.

- З моменту, як ви розчинилися в просторі, минуло п'ять років. Я об'їздив усіх жерців і всі храми. Я шукав будь-яку згадку про такі випадки. І знайшов... - ця фраза з його вуст пролунала настільки жахливо, що якби було де сісти, дівчата вже давно б там лежали.

- І що ти знайшов? - Все не вгамовувалася Вікторія.

Їм здалося, що пауза тривала вічно. Мовчання було настільки відчутним, складалося відчуття, що можна їм порізатися.