Глава 2

  Їм здалося, що все життя пролетіло перед очима. Навколо темрява, вогкість, купи мерзенного павутиння та пилу, а найстрашніше, що їм довелося пролетіти метрів сім і впасти на щось гидке та м'яке. Щоб це не було, але вони були вдячні за м'яке приземлення. 

   Провозившись у темряві, намагаючись знайти ліхтарики, що випали під час падіння, вони навіть не помітили павуків і скорпіонів, що сиділи по кутках.

-Є! Свій знайшла, -полегшено зітхнула Настя, -Давай тобі підсвічу.

-Будь так люб'язна, -з сарказмом сказала Віка.

-Ну, не дуйся! Я ж не спеціально, мені просто було цікаво перевірити гіпотезу, впадуть нам скарби чи ні, -ховаючи очі в підлогу, сказала Анастасія. 

-Поки що впали лише ми. Я б навіть сказала грохнулися. Це ще добре, що не вбилися, -трясла приміщення гнівними тирадами Вікторія.

-Гаразд. Що нам тепер робити, та як повернутися назад? -Спробувала перевести тему Анастасія.

-Без поняття! Плита на стелі за нами закрилася. Тож тепер треба шукати інший вихід із цього простору, -подумавши, відповіла подруга.

  Дівчата встали і спробували озирнутися, підсвічуючи ліхтариками, але навіть з їхнім яскравим світлом важко було побачити хоч щось. 

 Від запорошеного  повітря тягнуло на кашель, а до горла підступав ком через паніку, що накочувала, немов хвилі до берега моря.

  Проте вони пішли далі, вглиб коридору, намагаючись не робити зайвого шуму, навіть не розуміючи до пуття, для чого.

Раптом одна з плит, на яку наступила Настя, оглушливо гримнула. Весь коридор на мить струснув, і один за одним почали запалюватися яскравим вогнем смолоскипи.Від самих до них близьких і далі, далі, далі... Коридор миттєво висвітлився, маленькі вогняні крапки вже було й не розглянути, де їх початок, а де кінець.

-Вікоо! Пригнись! -раптом заверещала Анастасія і рукою нахилила голову подруги до підлоги, а сама лягла поруч.

Повз них промайнула тисяча стріл, ударяючись об протилежні стіни один від одного.

-О, Всесвіт! Тільки квесту нам не вистачало! -перебуваючи у шоковому стані, пропищала та зависла Вікторія.

-Еееей, прийом! Земля викликає Космос, а я тебе, -нетерпляче промовила Настя. -Досить валятись! Тільки подивіться! Розніжилася! Я звичайно, розумію, що на холодній підлозі набагато приємніше, ніж у сухому просторі, але нам час далі.

-Та йду я, йду, -процитувавши нещодавні слова Насті, Вікторія підвелася, і вони пішли вперед. Назустріч пригодам.

-З усмішкою, Вік, -вже передчуваючи море емоцій, сказала Настя. 

***************************

-Огонь! Дивись! -всю дорогу вигукувала Анастасія.  – Тепер сюди!  І туди!  - вона крутилася по колу, мов дзиґа, всю дорогу, що вони пройшли від тієї страшної та небезпечної пастки.

  Коридори і тунелі на їхньому шляху то збільшувалися до розміру двоповерхового будинку, то зменшувалися до ледве прохідних.  Всі вони відрізнялися за дизайном та обстановкою.

- Настя, тобі не здається підозрілим те, що ми ходимо тут уже хвилин сорок і поки не зустріли жодної пастки?

Не встигла вона домовити, як тут же підлога під ними почала роз'їжджатися до стін, відкриваючи погляду вируючу лаву в парі метрів нижче. Анастасія, як стрибунець, відскочила до стіни, схопивши Вікторію за руку, і в останній момент встигла вхопитися за один із смолоскипів, що висить над невеликим виступом, на якому стояв саркофаг.

- Ептель - моптель! Звісно, ​​немає пастки! Тут же ціла головомийка з пасток! - Офігуваючи від подій, що проходять, прошепотіла Віка. І відразу різко закричала на всю: - Аааааааааааааа! Саркофааааааааг!

– Де? - невинно ляскаючи очима, спитала Анастасія. - Аааа, ти про це? То він там давно.

- Ах-ах-ах, - поки Вікторія гнівно зітхала, почувся звук шестерень і тертя каменю об камінь.

Вони обернулися і побачили прохід, що з'явився ніби з нізвідки, на протилежному боці.

- Перестань так нервово дихати. Краще скинь саркофаг на той бік, як дерево. Там виступ більше, швидше перейдемо до проходу, – спокійно і навіть легко промовила Анастасія.

- Ти що, з дуба впала? Я до цього навіть пальцем не доторкнусь! - Не перестаючи смикати рукою у бік саркофага, пропищала Віка.

- А ти не дивися, просто штовхни! - як ні в чому не бувало, промовила Анастасія. Вікторія дуже довго дивилася на неї, але все ж таки зважилася і штовхнула цю величезну статую з базальту та обличчям фараона на інший бік.

-Ну ось! А ти боялася ! -Уклала Анастасія.

-Хахаха -трохи істерично у відповідь розсміялася подруга.

-Ну що, ходімо! -весело сказала Настя.

- Я, взагалі-то, висоти боюся, а ти поводиться так, ніби це не за твоєю спиною немає підлоги, а замість неї тече лава безперервним потоком фіг його знає куди! Ах так, ще з обох боків від нас стоять саркофаги з муміями всередині та пастки в непрохідних лабіринтах!  - вже мало не зриваючи голос, продовжувала говорити Вікторія.  - Це вже не кажучи про те, що ми не знаємо, як повернутися назад і чи повернемось взагалі.  Живими!

-Так, -як ні в чому не бувало, підтвердила Анастасія.

-А зараз ти змушуєш мене пройти віковим саркофагом, з якого вже не те що пил сипеться, каміння руйнується! -все ніяк не вгамовулася Вікторія. 

– Саме. Але прошу помітити, що не змушую, а пропоную. Стій! Дай домовити! - Сказала Настя, коли помітила, що Віка хоче її перебити.  – І не камінь, а базальт! 

- О, Всесвіт! Ти непоправна! - з ноткою розпачу помітила Вікторія. - Але це все не змінює того, що я боюсь іти!

- Не бійся! Я тебе штовхатиму, - ствердно промовила Анастасія. Очі Вікі розширилися від переляку, і вона миттю перескочила на інший бік, навіть не глянувши вниз.

- Ну от і добре! - Зробивши миленьку фізіономію, відзначила Анастасія і перейшла слідом за Вікторією.