Розділ 6

Ми підїхали до маєтку графа Нелея. Був уже пізній вечір, навколо стемніло, на небі де-не-де сяяли зорі, прориваючись крізь скупчення хмар, бо трохи похолодало і погода, певно, мінялася: дув рвучкий вітер, хапав за поли сукні, пробував зірвати з голови капелюшок. Я тримала його рукою, поспішала за графом до воріт, що вели до маєтку. Чомусь зараз кучер не відчинив ворота на територію графового будинку і не під’їхав до сходів, як це було раніше, а зупинився поряд з кованою брамою. За балясами залізного паркану було темно, шуміли дерева, крізь густі кущі іноді проглядалися прямокутники кількох освітлених вікон маєтку. Нелей махнув кучерові рукою, показуючи, що ми вийшли з карети, і той поїхав назад у місто, а не до графової конюшні. Дивно.

Нелей відчинив невелику хвіртку біля воріт, пропустив мене вперед і зачинив її за нашими спинами. Ми пішли стежиною до маєтку, аж раптом граф зупинився, як вкопаний, схвильовано сказав:

- Ох, зовсім забув тебе попередити! Ти тільки не хвилюйся! Він дуже добрий! І любить гратися! Хоча... Може, і не помітить...

Я з нерозумінням слухала слова Нелея, ніяк не могла допетрати, про що він говорить.

Граф ще хотів щось сказати, аж раптом щось величезне, кошлате, чорне, як сама ніч, з кошмарним гарчанням вибігло з кущів і стрибнуло на мене.

- Ні, Нубесе, ні! – закричав граф, кидаючись до мене на допомогу.

Величезний волохатий звір збив мене з ніг, бо був, чесно скажу, величиною, як добре теля, мав міцні пазуристі лапи, довгу чорну шерсть, великі червоні очі, що сяяли в темноті. Я скрикнула і впала на стежину, капелюх злетів з мене, сукня непристойно задерлася, але це зовсім не хвилювало, бо я раптом пережила дежавю. Вже хтось колись так збивав мене з ніг, нахиляв над обличчям мокру від слини довгу зубасту морду, як зараз цей чорний жахливий монстр. Крик застряг у мене в горлі, зуби хижака були в страшній близькості біля мого обличчя... Раптом я відчула, як цей кошмарний звір... лизнув мені щоку. Раз, другий, заскавчав приязно і якось жалісно, знову лизнув...

- Нубесе, геть звідси! Ох ти ж, чорт забирай! – граф почав відштовхувати звіра від мене, стягувати його за шию з моїх грудей.

Я сіла, все ще перелякана, серце вилітало з грудей, як шалене, а монстр все не хотів відходити, намагався лизнути в обличчя, пищав, опирався графові. Це був великий звір, схожий на собаку, але з більш витягнутою мордою, вуха, широкі й схожі на гігантські лопухи, спадали мало не до землі, і весь він, здавалося, неначе зітканий із тьми, з мороку. Наче й матеріальний, але постійно змінювався, хитався туманною тінню, переливався з однієї форми в іншу: то вуха ставали довші, то ніс коротшав, то раптом очі робилися величезними і червоними прожекторами лякали й притягували одночасно.

Я протягнула руку й занурила пальці в чорну шерсть звіра. Погладила. Він аж присів від несподіванки й насолоди, сів на лапи й підставляв мені свою широку лобасту голову, скавчав, просив погладити ще

- Який він гарний! – прошепотіла я.

- Ви не боїтеся морка? – спитав вражено граф, зовсім забувши відтягувати його від мене, стояв і спостерігав за лащінням пса.

- Морк? А хто це? Цей собака? Його так звуть?

- Ні, - похитав головою граф, - це магічна істота. Його зовуть Нубес*, Нубі. Я так зову. І він... Він не нападає на вас! Дивно. Нубі нікого не любить. Навіть іноді агресивний з деякими людьми. Але досить! Ви ще застудитеся, сидячи на землі! Давайте, я вам допоможу.

Аж зараз я трохи оговталася від раптового нападу морка і з жахом зрозуміла, що сиджу на землі, мій капелюшок з рятівною вуаллю валяється віддалік, а обличчя повністю відкрите. Я схопилася на ноги, але граф вже підняв мій головний убір і знічено дивився на нього. Подав мені.

- Морк потоптав ваш капелюшок, він вже зовсім не придатний для носіння, - чоловік поглянув на мене і вирішив. – Все одно я вас уже бачив, нічого аж занадто страшного на вашому обличчі немає. Шрами, так. Але ж з кожним таке може статися, чи не правда? Я розумію, жінці важлива зовнішність і все таке... Зараз ніч, темно, ніхто не побачить вас, а в маєтку я проведу вас до кімнати, задіявши трохи магії відводу очей. То на крайній випадок. Всі вже сплять давно...

Мені було дивно чути графа. Він зовсім не гидувався моєї зовнішності. Морк стрибав поряд, сягаючи мені майже до пояса, намагаючись лизнути в обличчя. Зненацька на псові з’явився нашийник з повідком, і граф повів його стежиною до маєтку. Я йшла поряд, ще не цілком зібравши всі думки докупи.

- То хто ж такий морк? – спитала я, бо було цікаво.

- Це моя магія. Вона живе окремо від мене. Ви чули про магів-роз’єднанців?

- Ні, ніколи.

- Такі рідко трапляються, - погодився граф. – Я народився зовсім без магічного потенціалу. Ви ж знаєте, у всіх благородних завжди є хоч краплина магічної енергії. А в мене не було взагалі. Моя мати володіла магією повітря. У батька є невелика сила у водній стихії. А я був повністю порожній. Батько дуже засмутився, але нічого не поробиш. Його заспокоїли тим, що магія може з’явитися пізніше, під час дорослішання чи вже у зрілому віці. Це дуже непередбачувана матерія...

Ми йшли алеєю до маєтку, і граф розповів, що в підлітковому віці до нього увечері, коли він пізно повертався від друзів, прибився чорний пес, який прийшов з ним додому. Хлопчик хотів лишити його собі, але батько накричав і заборонив, велів вигнати геть. Наступного вечора і всю ніч пес з’являвся біля вікон їхнього будинку і вив, просився до Нелея. Тоді викликали мисливця, якому наказали пристрелити пса. Нелей, котрого замкнули в кімнаті, плакав, просив не чіпати собаку. Але потім сталося несподіване. Кулі проходили крізь пса, мов крізь туман чи хмари. Мисливець порекомендував викликати мага. І аж тоді герцогові розповіли про дивну магію, яка роз’єднана, існує у двох фізичних формах.