Розділ 5

Ми пройшли по стежині в сад. Я аж бігла за графом, так стрімко крокував він алеєю, віддаляючись від залитого світлом особняка баронеси Пауліни. Незабаром все навколо пірнуло в пітьму, стежину я ледве бачила, бо ліхтарів чомусь в цій частині саду було дуже мало. А в вуалі взагалі була, як сліпа.

- Зупиніться, - смикнула графа за руку. – Це непристойно, так усамітнюватися!

Він різко зупинився, і я мало не налетіла на нього, спіткнулась, і чоловік підтримав мене за лікоть.

- Хоча що я кажу, - гірко закінчила я. – Про яку пристойність може йти мова, якщо ви... ви... назвали мене.., - мені забракло повітря, а до очей підкотилися сльози.

- Я назвав вас своєю офіційною фавориткою! – чітко промовив граф. – Саме про це я й хотів з вами поговорити, панянко Янаро. Пояснити. Все сталося дуже раптово, я не очікував цього...

- Я вас слухаю, - проговорила я сухо, роблячи крок від графа і випручуючи руку з його пальців, бо він все ще тримав мене за лікоть.

Граф раптом обхопив свою голову руками, скуйовдив волосся, до цього зачесане волосина до волосини, і застогнав:

- О-о-о, як же мені все вам пояснити, панянко Янаро?! – він підійшов і сів на лавку, що стояла поряд, біля доріжки. – Сідайте, прошу вас, це довга історія. І благаю, спочатку вислухайте, а потім вирішуйте, що ви робитимете після моїх зізнань.

Я сіла на краєчок лавки, приготувавшись слухати.

- У нас із батьком завжди були складні стосунки, - почав граф. - Він чекав від мене ідеального магічного потенціалу, найкращих манер, зразкової поведінки, визначних досягнень у всіх сферах, за які б я тільки не брався. Я спочатку намагався бути відповідним його прагненням, старався, рвався в перші ряди у всьому. Але, як це часто буває, в часи юності молоді люди стають неконтрольовані, агресивні, думають, що батьки нічого не розуміють. Я віддалився від родини, почав жити сам, поїхав з герцогства, орендував будинок у столиці. Жінки, друзі, пияцтво, пригоди... Це, мабуть, треба було пережити, щоб зрозуміти для себе певні істини. Після чергового скандалу з розгардіяшем в одному з ресторанів батько перестав давати мені гроші, і через деякий «друзі» зникли, жінкам не потрібен був бідний ловелас, з квартири за несплату вигнала поліція. Я повернувся додому, як побитий пес, і взявся за розум. Я маю графство у спадок від покійного діда – кілька міст з навколишніми селами. Рубінське, до речі, теж. Щоб виплатити всі борги – довелося написати закладну, яку пізніше викупив батько. Сказав, якщо я візьмуся за розум, то поверне мені все, введе у вищий світ, допоможе. Мабуть, він по-своєму любить мене...

Граф замовк. Я чекала продовження. Не чула особливої любові чи вдячності в голосі графа Нелея, коли він говорив про батька. Щось тут було не те.

- Батько знайшов мені наречену, дочку герцога Вардена, нашого сусіда. Ми заручилися два роки тому. Вона займається благодійністю та їздить у далекі бідні країни, щоб підтримувати голодних аборигенів. Це її, можна сказати, основне заняття і хобі. Нора... е-е-е... чудова дівчина, я, мабуть, не вартий її мізинця. Красуня, розумниця, за нею дають багате придане... Ми маємо одружитися в наступному році...

- Я не розумію, до чого тут я? – обірвала я захоплені слова графа про наречену, чомусь це дратувало мене.

- Все йшло добре. Аж доки батько не представив мене при дворі королю й королеві. Мене запросили до королівського палацу. Спочатку на якийсь офіційний захід, потім на бал, другий, третій... Батько був щасливий. Радів, що я став на правильну стежину. Та й я якраз захопився облаштовуванням свого графства, почав їздити й знайомитися з мерами, багатими людьми своїх міст, цікавитися справами свої безпосередніх підданців. Зрозумів, що гроші - це добре, але справжні, щирі почуття, дружба, взаємодопомога, відданість – набагато важливіші. Я повністю змінився і навіть почав зневажати себе юного, колишнього нахабного типа, котрий не вмів розбиратися в людях і в житті. Мені подобалося бути перед собою чесним, справедливим у всьому. І я поклявся, що справедливість, честь і совість завжди будуть моїми помічниками в житті. Це звучить трохи пафосно, але так воно і є, панянко Янаро. Але...

Мені подобалася щирість графа. Відчувалося, що він справді чесний нині і перед собою, і переді мною. Тим часом він, мабуть, підійшов до найголовнішого, бо це «але» зазвучало сумно.

- Зі мною сталася прикра пригода, скандал, дуже неприємна ситуація в королівському палаці. Я... Можливо, я пізніше розповім вам про неї. Не хочу зараз, - згадки викликали у графа неприємні емоції, він заговорив рвучко і зі злістю. - Король розгнівався на мене і вигнав зі свого оточення, заборонив відвідувати королівський палац. Батько був у шоці. Але цей скандал був... несправедливий. На мене звели наклеп і звинуватили в тому, чого я не робив! Але годі про це.., - граф поглянув на мене, і його очі в напівтьмі блищали, як дві іскри. – Герцог Брастон, мій батько, взявся вмовити короля пробачити мене, забути цей неприємний інцидент. А поки що мене вислали в Рубінське. Тут, у маєтку, я нудився кілька тижнів, а потім подумав: «Якого біса!». Вибачте, панянко Янаро за неприпустимі при дамі слова, але це найкраще описує мій стан. Я невинний в тій ситуації, що склалася, і в скандалі, то чому я повинен хвилюватися й нервувати?! І я знову повернувся до того, з чого почав: тут, у провінції зайнявся справді потрібною справою – почав керувати поліцією міста й допомагати людям, бо ті принципи, які я вам назвав із самого початку, нині для мене були не пустими словами. Справедливість, честь і совість – так намагаюся я зараз жити. Коли я забрав вас з лікарні, з Дому Доброти й привіз у свій маєток, це не було жалістю чи жестом благодійності – я справді щиро хотів і хочу вам допомогти. Це справа честі. Але наш вищий світ має велику частину людей, які судять всіх по собі. Певно, поповзли якісь неприємні чутки й пересуди. Про нас із вами...