Розділ 4

Погляд графа Нелея пробігся по моїй фігурі, якусь мить затримався на декольте, чоловік, певно, залишився задоволеним результатом наших походів по магазинах, бо схвально кивнув, допоміг мені сісти в карету. Гм. Чесно кажучи, у сукні одна назва, а не декольте, я спеціально вибрала скромне і строге вбрання. Але чоловік є чоловік, завжди звертає увагу на вигини та опуклості тіла жінки, це непорушний рефлекс. «А груди в мене гарні, - раптом подумала я, - і жодне декольте чи його відсутність їх не зіпсують». А потім засоромилася дурних думок. Це що, мені сподобався погляд графа? Тобто сподобалося, що я йому сподобалася? Тобто не я, а моє вбрання. Тьху! Заплуталась зовсім. Та ну, просто кожній жінці подобається, коли звертають увагу на неї, на нову сукню чи взуття, наприклад. Так, граф просто глянув, чи гарну сукню вибрали, чи не дарма витратили його гроші, от і все. Такими дурними й трохи нескромними (про груди) думками була повна моя голова, що я навіть з першого разу не зрозуміла, що чоловік щось сказав. Він повторив, відчувши моє замішання:

- Ви маєте гарний вигляд, зелене вам дуже личить.

- Дякую, - кивнула я.

- Шкода, що ви в капелюшку, колір підкреслив би зелений колір ваших очей, - промовив чоловік.

Я не знала, що відповісти, але мене всю чомусь кинуло в дрібний дрож.

Як? Граф пам’ятає, який у мене колір очей? Я сама нещодавно тільки дізналася, що вони зелені. А він запам’ятав! Ну, звичайно, мабуть, бачив у лікарні. Хоча там я була в пов’язках, а потім у капелюшку. Лише раз він бачив мене без вуалі. Тоді, коли я плакала там, біля дзеркала. І звернув увагу? Ох, значить і добре роздивився, яка я потворна! Я опустила голову, намагаючись впоратися з емоціями. Тим часом граф, наче й не було нічого, продовжив далі:

- На балу я попрошу вас триматися поряд. Я хочу контролювати ситуацію, і якщо будуть якісь... е-е-е... непорозуміння, одразу їх вирішувати. Знаєте, різні люди бувають, є досить охочі до сенсацій, якихось пліток та інших неприпустимих речей. Ви людина нова в нашому товаристві, тому я вас захищатиму, якщо це буде потрібно. Наприклад, візьмемо баронесу Пауліну. Вона буває іноді досить безцеремонна. Каже все, про що думає. Тому ви її слова не дуже беріть до серця...

- Добре, дякую, - вичавила я з себе, поступово приходячи до тями.

- І ще. На балах зазвичай танцюють. Танці мені не дуже подобаються. Не люблю танцювати, хоча добре вмію, бо це частина освіти титулованих осіб. Пам’ятаю, мій вчитель танців завжди брався за голову, коли бачив мої па. Але я якось навчився. А чи вмієте ви танцювати, панянко Янаро?

Це питання заскочило мене зненацька. Чи вмію я танцювати?

- Не знаю, - промовила я. – Треба було вдома спробувати, може, і вмію. А що, це обов’язково? – я якось не думала, що доведеться танцювати, тому почала потихеньку панікувати.

- Не переймайтеся, - запевнив граф, - зорієнтуємося, як то кажуть, на місці. Зазвичай, від бальних танців я ховаюся в саду. Може, нам вдасться це зробити разом. До речі, Траллі по обіді повернувся від барона Маронті. Розповів цікаві речі.

Я почала уважно слухати, бо це, можливо, стосувалося мого минулого, яке я дуже хотіла згадати.

- Пансіон Сойки – досить дорога й закрита установа, яка знаходиться під патронатом королеви Маргарити, - тут граф чомусь скривився, неначе згадав щось неприємне, потім продовжив. – До нього й справді приймають дівчат із п’ятнадцяти років. І саме тих, яких заручили в дитинстві. Ви ж знаєте, мабуть, що в Законах Белавії чітко прописані правила про заручини, шлюб і подружнє життя. Є там і окрема стаття про заручини в дитинстві. Коли батьки проводять заручинову церемонію замість дітей, таким чином плануючи їхню подальшу долю. Часто це роблять сім’ї, які дружать між собою, щоб підкреслити свою лояльність одна до одної, або з меркантильних причин, щоб забезпечити свою дитину титулом чи грошима, чи ще чомусь. Сам же барон Маронті досить близько дружив з бароном Шалфієм. На знак своєї непорушної дружби глави сімей заручили малолітніх дітей...

- Вам не здається, що це несправедливо? – раптом спитала я. – За людину вирішують її долю. Так, нехай це і батьки, які неначебто хочуть добра своїй дитині, але коли діти подорослішають, то може бути різне... Наприклад, дівчина зустріне іншу людину, з якою хотіла б пов’язати своє життя...

- От ви і вловили суть, чому й для чого створено цей Пансіон Сойки! – вигукнув граф втішено. – Саме для того, щоб налаштувати дівчину на «правильний» лад, навчити її всьому, що вона повинна знати в подружньому житті, і головне – навчити бути покірною волі та рішенню батьків та, звичайно, слухняності й покірності для майбутнього чоловіка!

- Це жахливо! – скрикнула я.

- Чому? – граф лукаво посміхнувся. – У Пансіоні Сойки немає відбою від охочих прилаштувати туди своїх доньок. Деякі сім’ї навіть спеціально укладають заручини в дитинстві, тільки б їхні дочки потрапили в Пансіон. Це ви така волелюбна й незалежна! А багатьох людей влаштовує, якщо ними хтось опікується і все в житті за них вирішує. А якщо ні – в пансіоні навчать і виправлять неправильні думки й пориви.

- Не знаю, яка я, - похнюпилась я, - чи волелюбна й незалежна, чи навпаки... В мене знайшовся той ґудзик. Може, я теж із того Пансіону.

- Ми це вияснимо, - запевнив мене граф Нелей. – Але, скажу чесно, я не в захопленні від таких пансіонів. Згоден з вами, доросла людина повинна сама керувати своїм життям.