Розділ 3

Граф відчинив двері й пропустив мене до поліцейського відділку. Тут було скромно, чисто, непривітно. Гм. Чи може бути привітно в поліції? Зручно чи радісно? Мабуть, ні. З невеликого коридору ми потрапили у велику кімнату, заставлену кількома столами, стільцями й шафами. За одним зі столів сидів вусатий чоловік в кашкеті з шкіряним дашком. Побачивши графа Нелея, він спритно схопився на ноги, здер з голови кашкет, схилився в поклоні:

- Добрий день, Вашмоць, не знав, що ви будете сьогодні так рано.

- Вітаю вас, Траллі, - кивнув граф, - познайомтеся, це панянка Янара, та, справу якої ми нині розслідуємо. А це сержант Траллі Дюк, поліцейський третього рангу. Це він... е-е-е... знайшов вас тоді...

Граф спохмурнів, зрозумів, що, мабуть, ці згадки не дуже приємні для мене, але вже як почав, то продовжував далі:

- Траллі активно допомагає мені у всьому, нещодавно опитав усіх, хто живе недалеко від місця події, - промовив він навмисно бравим голосом. - А чи прийшов уже Сорб? Мені потрібно, щоб він відкрив шафу з речовими доказами.

- Так, Вашмоць, тільки-но вийшов, зараз буде. А ви, панянко Янаро, не сумнівайтеся, граф якщо взявся до справи, то все розслідує якнайкраще! У нас усі справи розкриті! Навіть ті, які вважалися зашпортаними.

- Зашпортаними? – спитала я здивовано.

- Так, ми так називаємо ті, які зайшли в глухий кут, які давно закинули, не сподіваючись на їхнє вирішення. А граф Нелей як з’явився у нашому містечку і у відділку, то робота пішла ого-го як релзу... резлу.. результативно, - впорався зі словом поліцейський. – І вашу справу розкриємо. Той, хто вас так... того... то він отримає по заслугах! І вашу родину знайдемо. Ви хоч і цеє... поранена, але ж жива залишилися! Боги зберегли вас, а це найголовніше!

Це був простий чоловік, який, мабуть, працював у поліції давно, був вартовим і службовцем в одній особі, пережив чимало начальників, не вирізнявся глибоким і гострим розумом, але вмів старанно працювати, беззаперечно виконувати накази й покірно слухатися. На таких тримаються подібні установи, як на кам’яному фундаменті. Мені він сподобався своєю прямотою й грубуватим співчуттям, яке, втім, мене не образило, бо справді було щирим.

- Щиро дякую, сержанте Траллі, - кивнула я. – Якщо в графа такі старанні помічники, то я в розкритті справи не сумніваюся.

Траллі порожевів від похвали, глипнув на графа, знітився. Граф хотів щось сказати, але на порозі з’явився ще один поліцейський, мабуть, той Сорб, про якого питав граф Нелей.

Добре, що на мені була вуаль, бо, мабуть, моє обличчя витягнулося від здивування й несподіванки. Сорб був големом. Найсправжнісіньким. Дуже вмілою й навіть творчо зробленою з червоної глини подобою людини, зміцнений магічними рухомими шарнірами на згинах кінцівок. Одягнений був у штани й жилетку. На голові мав щось подібне до короткої чорної перуки. На обличчі, зрозуміло, що непорушному, але ідеальному в завмерлій красі, сяяли червоним іскри в прорізах очей.

Големи в нашому королівстві не рідкість. Вони чудові слуги, їх часто беруть на складні, важкі й брудні роботи. Але щоб голем працював у поліції! Це мені здавалося дуже дивним, бо вважалося, що ці глиняні істоти не мають великої кебети, навпаки, в них закладено лише примітивні початки розуму, щоб були слухняні й роботящі.

- Добрий день, - промовив голем рівним беземоційним голосом. – Нелею, представ мене нашій гості.

- Панянко Янаро, - промовив граф, - це Сорб, наш співробітник. Він взагалі-то записаний у нас як службовець-архівіст. Але Сорб скрізь встигає і все може робити! Незамінний помічник!

- Тим більше, що я не потребую сну, а значить, виконую вдвічі більше роботи, ніж інші, - чи мені здалося, чи голем справді іронізував? Хіба це можливо?

- Сорбе, мені потрібен той ґудзик, про який ми з тобою нещодавно говорили. Панянка Янара – це та...

- Я зрозумів, Нелею, - обірвав графа голем і пішов до залізної шафи праворуч, щось там почав робити.

Я здивувалась такій фамільярності. Големи негласно вважаються нижчою расою, навіть декотрі прирівнюють їх до предметів, бо ж, вважайте, це шматок глини, глиняна статуя, в голову якої вкладено сувій з написаними магічними заклинаннями, які роблять їх розумними. Так, глина спеціально зміцнена, на неї майже не діє магія й фізичні удари, але все одно, це не живі в повному розумінні істоти. А тут вони розмовляли з графом, як добрі друзі, які знають один одного давно, розуміють з пів слова... Дивний голем.

Сорб відчинив шафу і дістав з неї якийсь мішечок. Взяв на підвіконні маленьку тарілочку, поставив її перед нами на столі і витряс з мішечка ґудзик. Той дзвінко брязнувся на блюдце, трохи похитався там і завмер. Три пари очей і четверта пара червоних іскр прикипіли до ґудзика.

У мене тенькнуло в грудях. Щось дуже-дуже знайоме майнуло на грані свідомості, якесь миттєве впізнавання... Але промайнуло – і зникло. Я розглядала ґудзик дуже пильно. Він був з тих, які мають невеличкий гапличок з тильної сторони, а не дірки, в які протягують нитки. Не дуже великий, може, як дрібна монета, але й не маленький. Увесь бронзового кольору, з малюнком, неначе маленькою мініатюрою. На круглому верху було зображено маленьку пташечку біля гніздечка з яйцями. Дуже цікавий ґудзик.

- Що скажете, панянко Янаро? – спитав граф, пильно дивлячись тепер не на ґудзик, а на мене, і, мабуть, жалкуючи, що не може побачити моє реакції на цей предмет.