Розділ 2

- В маєтку рідко бувають жінки, - чомусь почав виправдовуватися граф, коли я сіла за стіл. – Тому ви вже вибачте, якщо щось не так. Але пані Еліна чудово веде дім. Сказала, що забезпечить вас усім необхідним. Крім того, я наказав, щоб вам виділили певну суму грошей. Якщо буде потрібно, можете поїхати по магазинах, купити, що вам треба. Пані Іраїда, як я помітив, дуже вправна й толкова доглядальниця. Я наводив довідки – має бездоганну репутацію і кваліфікацію служниці другого рангу.

- Так, - кивнула, вчепившись у виделку, як у рятівний якір, - вона дуже допомагає мені, дякую, що потурбувалися про це. І маєток у вас гарний. Я... Я ще трохи погано бачу. Але коли зір покращиться, обов’язково добре роздивлюся ваші картини на стінах. Я помітила, що їх багато.

- Моя бабуся, котра раніше жила тут, захоплювалася живописом. Це її шедеври. Я не дуже розуміюся на цьому, - промовив граф Нелей.

- Ваша бабуся померла? – спитала я, аби щось спитати, бо намагалася впоратися з виделкою.

На мені була густа вуаль, тому граф не бачив мого обличчя, але я повинна була якось їсти. Тому прилаштовувалася, трохи піднімаючи однією рукою край чорної мереживної тканини, і підносила собі до рота їжу. Ту, яку мені поклав на тарілку слуга. Вибрати сама я не могла – за тою вуаллю геть-зовсім не було нічого видно. Пані Іраїда привела мене в їдальню і всадовила, а далі я вже якось розбиралася сама. Було важко, бо граф мене нервував. Я не могла розслабитися. Ще й толком не бачила, що їм. На смак було не дуже смачне. Отак і не пообідаю нормально. Краще б уже знову в кімнаті поїла, там, принаймні, пані Іраїда підказувала, що на тарілці.

- Та ні, що ви! – розсміявся граф Нелей. – Моя бабуся переїхала в столицю. Дуже давно. Вона й досі там веде світське життя, бо любить це. Маєток стояв закинутим багато років, аж поки я в нього недавно не в’їхав. Певні обставини змусили мене поїхати з Тамібургу. А маєток...

Я слухала графа й длубалася виделкою в якійсь дивній несмачній страві. А потім подумала: якого чорта?! Я стільки пережила і повинна мучитися тепер з цією їжею?!

- Графе Нелею, - перебила я співрозмовника, який якраз почав розповідати про сад, в якому я можу гуляти. – Прошу вибачення, але чи не змогли б ви мені розповісти, що я таке їм? Чесно кажучи, воно на смак, як трава. Якщо не гірше.

І граф, і слуга, який якраз накладав мені знову щось на тарілку, раптово отетеріли.

- Я вже казала, що не дуже добре бачу. Ще й ця вуаль зовсім робить мене сліпою, - почала пояснювати я. – Може, на столі є щось смачніше?

І тут граф раптом розсміявся, голосно, щиро, навіть полегшено.

- Ідіть, Умарте, я сам розповім панянці Янарі, що вона їсть, і покладу на тарілку щось смачніше, - відіслав він слугу, а коли за тим зачинилися двері, продовжив. – Якщо ви не заперечуєте, панянко Янаро, я порекомендувати би вам м’ясо, тушковане з овочами. Я сам його люблю, і воно дуже смачне. Але... Ви ж не розкажете лікарю Равілю про те, що їли такі делікатеси. Бо те, що у вас на тарілці, це дієтична суміш, яку він наказав давати вам за обідом. Не знаю, що там, але і вигляд воно має неапетитний... Мабуть, справді, як трава...

Я почула, як граф піднявся зі свого місця і підійшов до мене, почав накладати щось у чисту тарілку, що стояла поряд.

- Ось, спробуйте.

Граф не відходив від мене, і довелося спробувати.

- О! Надзвичайно смачно! Я, чесно кажучи, дуже зголодніла, тому, з вашого дозволу, їстиму це... А лікарю ми нічого не скажемо, - промовила я смакуючи справді божественно смачну страву.

Граф пересів зі свого місця віддалік на стілець біля мене і теж щось почав їсти. За вуаллю я бачила лише його темний силует.

- Знаєте, я радий, що ви так просто й щиро сказали про їжу. Не кожен насмілиться бути чесним переді мною. Я знаю людей, які давилися б тим, що перед ними поставили на столі, але не сказали б, що їм не смакує. Для цього треба навіть певна мужність.

- Я вирішила завжди бути прямою, чесною і відвертою, - промовила я. – Після того, що я пережила, всілякі умовності в нашому житті втрачають сенс. Починаєш бачити те, що головне.

Граф трохи помовчав, певно, обдумуючи мої слова, а потім сказав:

- До речі, про вашу справу. В лікарні я так і не добився від вас нічого. Ви не пам’ятали жодної події, людини, деталі... Але злочин повинен бути розкритий. Чи не згадали ви хоч чого-небудь зараз?

- На жаль, ні, - похитала я головою. – А ви? Чи можете ви розповісти мені хоч які-небудь деталі? Про мою справу?

Я затамувала подих і навіть перестала їсти. Адже так і не знала, коли, де і як мене знайшли. Нічого не знала. Граф знову помовчав. Не хоче розповідати?

- Хіба що в загальних словах, - промовив нарешті він. – Вас було знайдено на околиці нашого містечка Рубінського. На узліссі. Пізно увечері, навіть вже опівночі. У поліцейський відділок прийшов один з мешканців околиць і повідомив, що велика зграя собак біля лісу виє і не дає спати. Чергував у ту ніч наш не дуже розторопний вартовий Траллі. Він пішов до лісу й справді побачив кількох бродячих псів, які вили й крутилися біля якогось дерева. Прогнавши псів, Траллі виявив вас. Ви лежали обличчям додолу, тому він не бачив... Та не важливо, - раптом обірвав себе граф, певно, зупинивши себе, бо мав розповісти про моє понівечене обличчя. – Траллі, бовдур, чекав ранку, щоб розповісти мені про вас, і не чіпав тіла й не підходив до місця злочину, як я його і вчив. А треба було надати першу допомогу! Добре, що все добре і ви вижили.