- Це хто? – спитав високий чоловік, перевертаючи тіло на спину. – Жінка чи чоловік?
- Не знаю, Вашмоць* Нелею! Знайшли зранку. Лежало так. Не чіпали, Вашмоць. Ви ж наказували на місці злочину нічого не чіпати! – невисокий вусатий вартовий переминався з ноги на ногу і злякано слідкував за реакцією начальника.
- Та він же дихає! Треба ж було надати першу допомогу! Чому цього не зробили? – гнівно нахмурився начальник. – Пролежав так майже всю ніч! Чому не доповіли про знахідку раніше?
- Так цеє... Ніч же надворі була. Спали всі, Вашмоць Нелею! – вартовий почав сипати словами, як горохом. – Як би ми вас розбудили? Ваш... Е-е-е... Собачка вже по двору ходив... Він не любить, щоб... Теє... Порушували ваш спокій. А зранку ми вже все, як треба, Вашмоць, побачили, що хмара зникла, постукали, значить, викликали дворецького... Він вам і передав. Та він... воно не жилець! Бачите ж, що з обличчям, Вашмоць!
Нелей спохмурнів. Обличчя жертви і справді було одним кривавим місивом. Волосся коротке, злипле від крові й бруду, Тіло худе, замотане, навіть спеленане у якийсь брудний рваний балахон. Розгортати його замучишся. Чоловік швидко зафіксував на рунному камені магічний відбиток, махнув слугам, які чекали біля відкритої карети. Хлопці задіяли магію перенесення, і тіло повільно попливло на спеціальне ложе для хворих. Проводжаючи його поглядом, чоловік почав сварити вартового:
- Наступного разу мусите кликати мене одразу! – і звернувся до лікаря, який схилився в кареті над хворим. – Що можете сказати?
- Жінка. Двадцять п’ять років, людина, - лікар відвів липке від крові волосся біля вуха вбік, глянув. - Що цікаво, мітки приналежності не має. Значить, не з рабів і не з прислужників. Благородна? Руки, - лікар виплутав долоню жертви з брудного одягу. - Гм, не схожі на руки служниці чи рабині. На пальцях прослідковуються обідки від перснів, я це одразу бачу.
Нелей зітхнув:
- Розішлю запити. Може, десь зникла жінка останнім часом. Вона житиме?
- Не впевнений, - тепер вже скрушно зітхнув лікар. – В Домі Допомоги є лікарі, сильніші за мене. Можливо, виживе. Зараз я просто підтримую биття серця. Слабке биття. Надії мало.
Карета допомоги поїхала. Вартовий, що нетерпляче тупцяв біля замисленого начальника, спитав:
- То цеє... Я можу йти, Вашмоць? Збір, як завжди, о дванадцятій?
- Так, Траллі, можете бути вільним. Передайте Сорбу, що я буду о десятій. Рунник хай запустить в роботу, - чоловік дав вартовому камінь, на якому блищав магічний відбиток жертви. – В радіусі всього нашого королівства, не забудьте. Не лише тут, у Рубінському. Хай використає накопичену магію, я дозволяю. Жінка з благородних, не має мітки. Це серйозно.
Вартовий посопів, сховав камінь у торбу і, попрощавшись, пішов.
*
Чому так темно? Я хотіла підняти руку, щоб здерти ганчірку, яка лежала на очах, заважала їх розплющити, але відчула, що руки міцно прив’язані. Чому? Що сталося? Де я? Хто я? Чому нічого не знаю і не пам’ятаю про себе? Рука слабко посмикалась і безсило опала. Немає сил... Немає сил... Немає сил... Голова замакітрилась.
- Тихо, тихо, люба, - почула я легкий шепіт поряд. – Не смикайся, не треба. Все добре, все позаду. Ти в безпеці. Ми прив’язали тобі руки, щоб ти, отямившись, не нашкодила собі. Ти вся в бинтах. Мусить все загоїтися.
Жінка, котра говорила заспокійливі слова, провела по моїх губах мокрою губкою, краплі вологи були, як життєдайне джерело. Невимовно хотілося пити. Я ковтала ці краплі і відчувала, як намокають бинти на очах. Сльози. Я плачу?
- Де... я? Чому... я... тут? – прошепотіла і сама ледь почула свій голос.
- Не розмовляй, не треба! – злякано скрикнула жінка. – Окріпнеш, тоді поговоримо. Хоча граф Нелей чекає не дочекається, доки ти зможеш розповісти хоч щось. Кожного дня приходить! Але лікар заборонив! Він знає, як краще! Тебе знайшли тиждень тому на околиці Рубінського. Думали, що не жилиця. Але бач, отямилась! Я покличу лікаря!
Жінка, забравши вологу губку від моїх вуст, кинулася геть.
Граф Нелей? І ще лікар? Я в лікарні? Чому? Ох, хто я? Чому потрапила в лікарню? Ось питання, які потребували найпершої відповіді. Але її не було. Я зовсім нічого не пам’ятала. Якісь уривчасті спогади. Навіть не спогади – картинки. Дзеркало. Ваза з квітами на столі. Здається, їх називають незабудки. Блакитні, маленькі, ніжні... Злі й жорстокі. Ніж. Я тримаю ніж, увіткнувши комусь в груди. Ох! Я когось убила? Зуби. Гострі зуби. Занило плече. Там мене колись вкусили зуби. Хіба це спогади? Нісенітниця якась. Хоча ніж лякає. Свого ж імені і звідки я - не пам’ятала зовсім.
*
Я вже не спала, коли в палату зайшли двоє.
- Не хвилюйте її, - строго промовив лікар Равіль, - я буду присутнім при вашій розмові. Наче спить. Почекаємо, зараз має прокинутися. Стан пацієнтки вже стабільний. Це диво, що дівчина вижила! Вона була до поранення дуже сильною магинею. Нині ж магічна аура розбита на друзки. Таке враження, що хтось просто висмоктав усю енергію, аж до денця. Якби ще трохи – вона не змогла б жити. Але лишилася маленька крапля, яка може ще відновити магічний баланс організму. Знову ж, велике диво.
Лікар, певно, сів у крісло, бо почулися його кроки й заскрипіло. Звідти продовжив:
#149 в Детектив/Трилер
#82 в Детектив
#1825 в Любовні романи
#450 в Любовне фентезі
Відредаговано: 05.10.2023