Pra-03: Ядро

Другою планетою системи червоного карлика, за земною номенклатурою – Wolf 1061 в сузір’ї Змієносця, був Ксаркар. Планета вічного сутінкового заліза на відстані якихось 14 світлових років від Землі, у чотири рази масивніша за неї, з радіусом майже удвічі більшим і гравітацією на понад третину сильнішою. Її світло ніколи не змінювалося: денний бік був розпечений до білого марева пустель, нічний – скутий крижаними горами, що сяють у темряві, мов застиглі хвилі. Лише вузька смуга термінатора[1] шириною в кілька сотень кілометрів, що охоплювала планету по всьому меридіану гігантським замкненим кільцем сутінків завдовжки понад сімдесят тисяч кілометрів, тримала життя. Тут небо завжди палало помаранчево червоним, і кожен подих здавався ковтком розпеченого металу.

Атмосфера тут густа й важка, насичена газами, що тиснуть на легені й шліфують камінь. Вітер на Ксаркарі – не просто рух повітря, а стихія, що точить скелі, вирізьблює ущелини й перетворює поверхню на живу кузню.

У такому похмурому світі народилася цивілізація ксаркаріанців, яка за понад чотири з половиною тисячі земних років існування важким кроком пройшла свій природний еволюційний шлях. За комбінованим індексом Кардашова-Сагана-Барроу, рівень їхнього розвитку складав уже 1,25 S F, що випереджало можливості землян. Споживаючи у 10-15 разів більше енергії, ніж отримує Земля від Сонця, вони значно переросли масштаб своєї батьківської планети і перейшли до активної експлуатації Першого Ока – першої планети в системі, яку вони називали своєю кузнею. У небі Ксаркара «планета-кузня» часто світилася пекельно-червоним і вважалася символом промислової могутності ксаркаріанців. На відміну від скелоріанців вони не мали колективної нейромережі й усе ще обмінювалися даними через цифрові пристрої, загалом володіючи інформацією обсягом у 125 мільйонів зетабайтів.

Ксаркаріанці були майстрами молекулярної інженерії та створення нових матеріалів – їхніх персональних екзоскелетів та різноманітних піко-інструментів. Але все ще не вміли маніпулювати самим простором-вакуумом, як це вдавалося скелоріанцям з їхнім рівнем розвитку Ω⁻.

Місця зосередження їхньої цивілізації – «тектоніки» – не підносилися вгору, а занурювалися вглиб кори. Їхні серця билися навколо геотермальних джерел, а назовні проростали лише гігантські вихлопні вежі та кузні, що викидали в небо важкі клуби пари й металевого диму. Здалеку вони нагадували чорні органи, що грали нескінченну симфонію заліза й вогню.

В стадії свого індустріального апогею, але будучи втричі молодшою за скелоріанську, це була доволі хижа цивілізація, все ще обмежена «грубою» біологією та агресивним середовищем. А Ксаркар був її планетою-ядром і центром всього технократичного Синдикату, який об’єднував ще кілька провінційних ресурсних планет.

Через високу гравітацію та войовничий характер, організм ксаркаріанців зношувався швидше. Навіть з просунутою медициною, основаною на нанотехнологіях, використанні «ремонтних дронів» у крові та масивній заміні органів на вирощені біопротези, тривалість життя обмежувалася 400-600 роками. Розумова та фізична активність починала згасати вже після 500 років через деградацію нервової системи, яка і спричиняла невблаганну смерть. Розуміючи, що їхній індивідуальний час обмежений, вони буквально відчували його тиск, що робило їх експансивними та агресивними особинами і мотивувало загарбувати якомога більше ресурсів.

Їхні надзвичайно кремезні тіла з низьким центром ваги мали зріст 1,4-1,5 метра. Масивна статура, посилена підшкірними екзоскелетами з товстими кістками та міцними синтетичними м'язами і надпотужним серцем, витримувала високий тиск і гравітацію. Шкіра гладка й блискуча від блідо-оливкового до металічно-сірого з бронзовим або чорним відтінком, була вкрита ороговілими пластинами біо-броні, що захищали від піщаних буревіїв та радіації. Волосяний покров відсутній. Руки масивні, з трьома товстими короткими пальцями із потужними суглобами, посиленими кібернетичними імплантами для керування важкою технікою чи зброєю, дроблення каміння та розрізання металів на атомному рівні. На відміну від скелоріанців – «молекулярних піаністів», ксаркаріанці були ідеальними солдатами-інженерами. Очі маленькі, вузькі, від бурштинового до помаранчево-червонуватого кольору з високою концентрацією пігментів для захисту від жорсткого випромінювання їхньої зірки та інтенсивного світла «планети-кузні», з багатошаровою рогівкою, глибоко посаджені та захищені подвійною повікою…

У 81911 році ксаркаріанського календаря відносно початку літочислення їхньою цивілізацією, що було близько чотирьох тисяч земних років тому, з орбітальним циклом – роком Ксаркара (обертанням Ядра Синдикату – планети Ксаркар навколо своєї зірки) у 17,9 земних діб це був 1844 рік згідно з відліком Землі, сенсори глибокого космосу на Ксаркарі зафіксували те, чого боялися покоління Геронтів – найстарішої правлячої статичної еліти: спалах анігіляції неймовірної потужності в секторі Скелори. Це було відлуння події, що сталася тридцять три земних роки тому, коли Конфедерація відправила свій будівельний флот начебто у порожнечу.

Тривалий час аналітики Синдикату ретельно прораховували траєкторію розширення фотонного шлейфу. Невідома ксаркаріанцям технологія антиматеріальних двигунів Конфедерації рівня Ω⁻ дозволяла маніпулювати вектором руху так витончено, що Ксаркар не зміг визначити точну ціль. Промінь вказував на розмитий сектор 12-Гама – гігантську ділянку неба, де ховалися сотні зірок, включаючи Сонце та GJ 433 (згідно з реєстром Землі).

Для вирішення цієї загадки Геронти видали таємний Указ про ініціювання проєкту «Віяло Тіней».