43

43

Артем глянув на пораненого ним чоловіка. Той вже помер. Поруч лежав пістоль, якого заряджав небіжчик. Грак підняв його й швидко довершив заряджання. Ще до цього Артем вирахував, хто саме з розбійників є їхнім лідером. Це був чоловік, що постійно підбадьорював решту і саме на нього поглядали всі, чекаючи рішучих дій. Тому зараз запорожець без зайвих рухів підняв самопала й вистрілив у головного. Постріл вийшов влучним. Артем не цілився в голову, бо важко попасти, тим більше, що той постійно нею крутив. Тому куля влучила в грудну клітину. Чоловік звалився і кілька розбійників кинулися до нього. Вони відтягли його кудись, де, як вони вважали, безпечніше. Назад повернулися не всі. Мабуть, хтось залишився допомагати своєму отаманові. Ну що ж, так ще краще.

- Слухайте, хлопці, - сказав Максим, - нумо зробимо по-лицарськи. Навіщо зайва кров? Давайте вашого кращого бійця проти одного з нас. Самі вирішуйте проти кого саме. Якщо ми переможемо, то йдемо своєю дорогою, а ви своєю. Якщо ж ваш боєць виграє, то той, що залишиться живим, все вам віддає і знову ж таки кожен іде своєю дорогою.

Розбійники перезирнулися, але ніхто нічого не сказав. Серед них не було такого вже видатного фехтувальника. Вони завжди брали кількістю, як оце й зараз планували. Тому пропозиція Максима їм не підходила.

Бойовий дух розбійників підупав від таких нахабних дій цих двох мандрівників. Але серед них знайшовся таки один, хто підняв свою шаблю й з диким криком кинувся в атаку. За ним кинулася й решта.

- От дідько, - сказав Максим. - Але я мав спробувати.

- Ти все зробив правильно, - підморгнув Артем, стаючи в бойову стійку.

Попри те, що розбійники оточили запорожців з усіх боків, в атаку кинулася лише одна сторона. Решта все ще не наважувалася. Артем та Максим стали поряд плече до плеча. Схоже, той, що кинувся в атаку першим мав намір зайняти місце ватажка, який нині був смертельно поранений, бо на рожен не поліз, а навпаки трохи відстав, даючи можливість атакувати іншим. Максим помітив той хід. Першу навалу козаки відбили без особливих труднощів. Атакуючі були трохи налякані й не були впевнені в собі. Решта потроху підходила й все поглядала на ймовірного нового ватажка. Вони вже визнавали його лідерство. Ну що ж, побачимо як він поведеться далі. Той знову підняв шаблю й кинувся в атаку. Тепер вже задкувати не можна, бо за його атакою спостерігає решта.

Атакуючий підскочив до козаків і атакував Артема. Він був не сам. Його підтримало кілька поплічників. З ними вступив у бій Максим. Та дуже скоро всі стали спостерігати саме за боєм розбійника та Артема. Попри сумніви, Артем мав визнати, що б’ється противник не так вже й погано. Вони махалися близько десяти хвилин, коли в якусь мить розбійник прогавив випад Грака й поставив блок не на тому рівні, звідки йшла атака. Таким чином Артем отримав якусь долю секунди переваги. Розбійник зрозумів свою фатальну помилку до того, як шабля запорожці розтрощила йому череп, але відреагувати ніяк не встиг.

Артем зупинився, голосно дихаючи. Козаки не знали яка на те буде реакція решти банди. Розбійники з цього видовища винесли лиш один урок: не варто пробувати змагатися з цими зарізяками сам на сам. Тому як за командою з гучним криком кинулися на запорожців гуртом.

Тут вже потрібно було відбиватися з усіх боків, тому Максим та Артем стали спинами одне до одного. Вони завзято відбивали атаки, час від часу наносячи смертельні рани противнику. Так, це була захисна тактика. Б’ючись спина до спини не можна дозволити противникові роз’єднати вас. Тоді нікому буде прикрити тил. А для того, щоб не змогли роз’єднати, не можна відступати від товариша. Потрібно відчувати того, хто прикриває спину й ні в якому разі від нього не віддалятися. У зв’язку з цим в бік ворога можна робити лиш різкі випади, але жодного кроку. Тому з такої позиції важко атакувати й робили це запорожці дуже обережно.

Спочатку козакам було досить легко. Нападники кинулись усі разом без жодної організованості. Через це вони постійно одне одному заважали. Для шабельного бою потрібен певний простір. Іноді хтось з атакуючих в запалі бою так замахувався шаблею, що чіпляв нею іншого свого ж, завдаючи ран. Одного разу через це серед розбійників навіть почався окремий бій. Так, нерви в бою потрібно контролювати.

За результатами бою між собою розбійники втратили трьох убитими та ще декількох пораненими. Зрештою в когось таки вистачило розуму та сміливості все це припинити. За таких обставин завершилась атака й на запорожців. Артем та Максим чудувалися з такої поведінки цієї зграї. Хоча ні, називати це кодло зграєю було б великим компліментом. У зграї все організовано й кожен відіграє свою роль. Тут же все було як попало.

Попри таку неорганізованість, для козаків загроза не зникла, бо вони так само було оточені розбійниками. Оточені запорожці подумували про втечу, поки головорізи не оговталися. Звісно, без коней це марна справа, але можна спробувати зайняти кращу позицію. З того місця, де нині перебували Артем та Максим підходящого місця видно не було, однак воно могло знайтися за наступним пагорбом. Якщо пощастить. Якщо ж не пощастить, то тоді потрібно вигадувати щось інше. Як не крути, а залишатися в такому положенні ніяк не можна. Нападників багато і навіть їх неорганізованість не зможе порятувати козаків. Так чи інакше, вони знову почнуть атакувати. Можна довго успішно відбиватися, але на скільки стане сил? Година, дві? А тоді що? Шлях один. Тому запорожці вирішили краще ризикнути й загинути, ніж стояти й чекати, поки їхній ворог збереться з думками й почне атаку.