34

34

Артем та Максим їхали в напрямку місця, яке вказав Іларіон мовчки. Вони були вкрай засмучені. Обом було важко, хоча козаки багато чого бачили у своєму житті. Смерть Петрика чомусь дуже глибоко вразила обох. Але більше переживав Артем. Щось було в хлопчикові таке, за що запорожці його встигли полюбити навіть за такий короткий проміжок часу.  Попри такий пригнічений настрій, хлопці не забували й про обережність. Вони розуміли, що їх нині розшукує все місто, тому варто уникати великих шляхів та місць скупчень людей. Однак дотримання таких мір обережності все одно не убезпечило козаків повністю. І в якусь мить вони помітили за собою супровід. Досвідчені воїни та слідопити не подали виду, що розкрили переслідування.

- Це ще хто? – тихо запитав Максим.

- Бог його знає, - відповів Артем, - але він один і не зближається, а просто спостерігає.

- Може хтось вже побіг кликати підмогу, а цей спостерігає, щоб вказати де ми.

- Так можна довго гадати. Скоро дізнаємось так чи інак. А поки що не випускаймо його з виду й робімо свою справу.

Вже скоро запорожці досягли потрібного місця. Стара покинута хата, що обросла різною рослинністю та вросла в землю.

- Тут? – запитав Артем.

- Схоже, що тут, - відповів Максим.

Козаки злізли з коней і відпустили їх. Вони не втечуть, але й викрасти себе не дадуть. Щобільше, можуть подати знак при наближенні когось.

Максим закурив люльку й роздивлявся місцевість. Артем тим часом обійшов руїни навколо й не знайшов входу. Він заліз вище й побачив невеликий отвір. Артем заглянув в нього, але нічого не побачив.

- Тут нікого немає, - гукнув Артем Максимові.

- Точно? – для чогось запитав Максим.

- Авжеж.

- Може обдурив клятий Іларіон? – припустив Артем.

- Та не схоже, щоб брехав, - засумнівався Максим.

- Так, не схоже, - погодився Артем. – То я залізу в середину, а ти тут пильнуй.

- Добре.

Артем зняв верхній одяг бо отвір був досить малим і потрібно було зняти з себе зайве, щоб пролізти крізь нього.

- Можете туди не лізти, - почувся голос за спиною Максима.

Хорт миттєво вихопив шаблю й розвернувся. Перед ним стояла дівчина років шістнадцяти.

- Ви Петрика шукаєте, правда ж? – запитала вона.

- Правда, - відповів Артем.

- Ми його звідти вже забрали й поховали, - сказала дівчина.

Артем ще раз заглянув через отвір в середину будівлі, одягнувся й підійшов до дівчини та Максима.

- Це ти за нами йшла?

- Я.

- Для чого?

- Я вас шукала, щоб розповісти про Петрика. Він був не дуже товариським серед нас, але мені про вас розповів. От я й вирішила, що вам може бути цікаво, що він загинув. З того часу як Петрик зустрів вас, постійно перебував у піднесеному настрої. Дуже пишався, що допомагає справжнім козакам. Мріяв стати як ви.

Козаки стояли мовчки. Що казати в таких випадках.

- Він думав, що про це його таємне місце ніхто не знає, - продовжувала дівчина, - але на щастя дехто таки знав. Тому, коли він пропав, ми прийшли сюди в пошуках і знайшли його.

- Як він помер?

- В нього було перерізане горло.

- Нам дуже жаль, що так вийшло. Повір, ми дуже себе картаємо, що так підставили малого.

- Не думаю, що ви в цьому винні. Мабуть, так вже мало бути. Хочете піти на могилу?

- Ні, - одразу сказав Артем, - нам достатньо знати, що він похований по-людськи. А часу в нас мало.

- Їдете з міста? – запитала дівчина.

- Ні, ще маємо деякі справи, але на довго не затримаємося.

- Якщо ви шукаєте того чоловіка, що гостював в маєтку місцевого магната, то він виїхав.

- Ти про все це звідки знаєш? – здивувався Максим.

- А ви думаєте Петрик сам все це дізнавався? Нас тут ціла мережа.

- Ясно, - сказав Артем. - Ми вдячні тобі за все.

Артем дістав кілька монет і простягнув Дівчині.

- Не треба, - сказала дівчина, - за мою роботу ви вже заплатили. Петрик передав.

- Не крути носом. Гроші завжди знадобляться. А тобі тим більше, ти молода дівчина. Бери без розмов.

Дівчина взяла гроші.

- Куди поїхав гість магната?

- На захід.

- Добре. Ми тобі дякуємо, але нам час їхати. Прощавай і будь обережна.

Козаки сіли на коней і пустились в дорогу. Вони вирішили не спокушати долю й не пхатися через місто, а виїхати за його межі й об’їхати навколо. Так вони втрачали час, але ризик набагато менший.

Назар Драбина не дуже сподівався на те, що його переслідувачів схоплять у Львові. Він добре розумів ким є козаки й що так просто їх не позбудешся. В той же час для нього було добре й те, що запорожці затримаються в місті. Краще звісно, щоб якомога довше, але пів дня теж достатньо. Драбина не збирався просто так втікати. Він буде й далі продовжувати розставляти пастки на шляху козаків. І пастки ті не будуть простими бо знову ж таки, Назар знає хто його переслідує. Тут потрібен особливий підхід.