30

30

Перелякані вояки всі гуртом кинулися до Артема. Зброя випадала з їхніх рук, вони постійно дивилися навсібіч, боячись, що зниклий зараз з’явиться й почне всіх нищити. В кімнаті зчинився ґвалт і плутанина. Попри те, що до Артема кинулись усі, ніхто не хотів першим хапати його. В кожного в голові була думка про те, що цей хлопак теж чаклун і може одним своїм поглядом спопелити кожного.

Артем спостерігав за всім цим в повному спокої й лукаво всміхався. Так, він розумів почуття цих людей. У страху очі великі. Через весь цей сумбур переживати почав уже й Драбина. Він боявся, що Грак скористається ситуацією й спробує втекти. Однак, дуже швидко серед переляканих бійців знайшлися такі, що бачили в цьому житті всякі дива. Це були старші люди, яких так просто не налякаєш. Вони пробилися повз тисняву й спокійно закували Артема. Той і не пручався. Сил у козака майже не залишилося.

Артема повели в якийсь підвал, що розташовувався під будинком. Принаймні. Так спочатку подумав запорожець. Проте йти довелося досить довго. Крім того, дорогою траплялися розгалуження. Артем зрозумів, що та частина підземних ходів якою його ведуть, вже вийшла за межі будинку, а може й за межі всього маєтку. Він дивувався, наскільки серйозно було тут все облаштовано. Цікаво, хто цей магнат, що так потурбувався про систему підземних ходів? Думки козака обірвалися, коли його штовхнули у невелике заглиблення в стіні, що було відгороджене решіткою. Вояки закрили двері й замкнули великий амбарний замок на них.

Артем був спокійний. Йому нічого не загрожувало, принаймні поки що. Якби хотіли просто вбити, то вже зробили б це. Він оглянувся навколо. Стіни не були нічим укріплені. Просто видовбана в землі ніша. Тут досить вогко й прохолодно. Після стількох днів, проведених в дорозі в таку спеку, ці умови здалися Артемові навіть приємними. На підлозі було розкидано сіно. Воно ще приємно пахло запашною травою, а значить свіже. Не виключено, що спеціально для нього й кинуто тут. Скоріше за все, десь поряд є ще одна така кімнатка з таким же свіжим сіном, що було приготовано для Максима. Після огляду свого нового «житла», Артем зібрав розкидане сіно, вимостив його під стінкою й ліг зверху. В цю мить навіть закралась думка про те, що непогано було б так кілька днів відпочити на самоті. Подумати є про що, а тут такі гарні умови. Добре, щоб годували, але з відсутністю їжі та води кілька днів він впорається. Головне, щоб не чіпали.

- Там хтось є? – почувся голос десь з-за стіни.

- Хтось є, - відгукнувся Артем.

- Доброго здоров’я, - привітався голос.

- І вам, шановний, - відповів Артем.

- За що втрапив?

- Ой, - видихнув Артем, - в мене вистачає причин. Якщо колись постану перед архангелами, то довго вони зачитуватимуть мої провини. Тож і тут, ймовірно, з божої волі опинився. Може тоді на небі легше буде, коли тут хоч трішки спокутую.

За стіною почувся сміх.

- А ти веселий хлопчина. Навіть в такій ситуації можеш жарт утнути. Запорожці славляться таким характером.

- Так і є, - підтвердив Артем. – А ти хто?

- Я, хлопче, стара людина. Кобзар я.

- Оце тобі так, - здивувався Артем, - за що ж тебе сюди запроторили?

- Та я й не знаю достеменно. Ходив собі світом, жебракував та пісні співав. А кілька тижнів тому схопили мене й сюди закинули. За що – не сказали.

- То може ти пісні якісь співав занадто вільні?

- Та співав, то й що?

- Не про короля польського, часом?

- Та й про короля, й про шляхту, але за то мене в Україні ніколи не карали.

Артем розсміявся.

- Ти, кобзарю, зі шляху, схоже, збився бо ми у Львові нині. Тут поляки заправляють.

- А нехай тобі, кляті поводирі. Сам я сліпий, а сказали, що до Черкас доходжу.

- Злий жарт з тобою хтось зіграв.

- Еге ж, - погодився кобзар, - дуже злий. Та справа в тім, що з того часу, як мене схопили, ніхто й поговорити не прийшов. Якби розпитали зо до чого, я б усе пояснив, то може й випустили б.

- Може. Будемо чекати. До мене, думаю, побалакати прийдуть. То я й за тебе спитаю.

- Спитай, синку, спитай.

До Артема й справді скоро прийшли. Це був Назар Драбина.

- Як тобі тут, козаче? – запитав Драбина.

- Та нічого. Бачиш, відпочиваю. Втомився, поки за тією булавою ганяюсь.

- Даремно ганяєшся, скажу я тобі. Вона сама вирішує куди їй потрапити.

- Так, ти мені ще за долю розкажи, що ми не в змозі нічого змінити й так далі, й таке інше. Я в те все не дуже вірю. Все ми можемо змінити, якщо бодай щось робити, а не сидіти й чекати.

- Де твій товариш? – змінив тему Назар. – Я знаю, що сам би він такого не утнув. Навіть я не маю сили просто зникнути на очах у десятків пар очей. Це ж ти йому допоміг? Надав свою силу.

- Так, я доповнив його силу характеру своєю. Так був шанс хоч одному врятуватися.

- То де він зараз?

- Того не відаю, - байдуже сказав Артем. – Ми про таке не домовлялися.