26

26

Наступна атака відбулася в напрямку Максима. Він також вдало її відбив. Шкрябання по той бік стін не припинялося. Ці тварюки все шукали слабину, через яку можна пробратися до здобичі зі спини. Але стіни трималися міцно. Не дарма запорожці їх звели. Якби не прикриття з трьох боків, найімовірніше, все вже було б скінчено. Навіть характерники в такі ситуації довго б не протрималися.

Зграя підходила ближче й ближче, стаючи все тіснішим півколом. Кілька разів козаки намагалися їх відігнати жбурляючи палаючі головешки. Дуже скоро зграя перестала реагувати на такі атаки. Лиш ті, в кого влучали, відбігали десь у темряву з підібганим хвостом та скавулінням.

Почалися атаки. Максим з Артемом успішно їх відбивали, але вовків, схоже, це не лякало. Вони навпаки все частіше завдавали ударів і почали робити це не по одному, а гуртом. За якийсь час козаки без перестанку відбивали постійну атаку. Не було ні часу, ні можливості навіть підкинути у вогонь дров. Велетенські вовки завдавали все потужніших ударів. В якусь мить, відбиваючись від кількох хижаків, Артем відчув гострий біль в руці. Один з вовків вгадав момент, непомітно наблизився до жертви й вхопив за руку. Грак випустив шаблю. Тут же на нього кинулося ще кілька хижаків і повалили козака на землю. Артем вихопив лівою рукою з-за поясу ножа й встромив його вістря тварині в око. Вовк відпустив руку. Проте решта не збиралась відступати. Вони напосілися на Артема й намагалися дістатися його шиї. Грак відчував, як міцні зуби впиваються йому в ноги, але продовжував відбиватися з усієї сили. Здавалося, це тільки ще більше злить нападників. Їх скажені морди, пащі з рядами великих гострих зубів мелькали прямо перед обличчям Артема бризкаючи на нього слиною.

В Максима ситуація була дещо вигідніша. Вовки побачили, що одну з жертв повалено й головний удар спрямували саме туди. Максим скористався цим моментом, підскочив до Артема й почав рубати хижаків, що обліпили товариша. Від несподіванки вовки спочатку відступили. Але в цей момент позаду почувся грюкіт. Все-таки хитрим тваринам вдалося знайти слабину. Одна зі стін повалилася. Тут же крізь отвір полізли хижаки. Артем ще не встиг піднятися, як Максим і сам вже лежав на землі й відбивався від безлічі хижих зубів. Його навіть видно не було за хутряними вовчими тілами.

Артем намагався швидше піднятися, поки й на нього знову не накинулися. І тут він побачив вовчого ватажка. Той в атаці участі не брав. Можливо саме він зміг повалити стіну. Справжній лідер. Не спішить звалити всю роботу на себе, а розумно вказує решті шляхи для здійснення мети. Тепер він відчував перемогу, підійшов ближче й чекав тріумфу. Заряджені пістолі все ще лежали поруч з Артемом. Він розумів як закінчиться ця сутичка, але вирішив триматися до останнього й продати своє життя якомога дорожче. Тому взяв самопала й прицілився в велетенського вовка. Поруч почулися крики Максима. На Артема теж кинулося кілька вовків. Вони шарпали його, але Грак тримався всіма силами й вицілював ватажка. Все зійшлося в один момент. Вовчий отаман подивився на Артема в той момент, коли козак готовий був здійснити свій останній постріл. Вони подивились одне одному в очі… Грак вистрілив. Куля влучила вовкові межи очі, в те місце, де була рана від попадання головешки. Хижак тільки тріпнувся й тут же звалився мертвий. В цю ж секунду почулося затяжне вовче виття. Решта зграї повернулися на звук і побачили мертвим свого отамана. Не пройшло хвилини, як всі вовки, крім тих, що були мертві, зникли в темряві степу.

Артем був весь в крові, але відчував, що смертельних чи надто небезпечних ран не має. Максим лежав непорушно. Попри біль, Артем підповз до побратима. Той лежав на спині з відкритими очима.

- Максиме, - почав трусити товариша за плече Артем, - ти чого? Що з тобою?

- Господи, що це було? – Максим закліпав очима, а лице його виражало глибокий подив.

Артем видихнув, переконавшись, що товариш живий, і ліг на спину поруч.

Так вони пролежали кілька хвилин. Рани боліли й сочилися кров’ю. М’язи трусилися від напруги, однак довго розлежуватись не можна.

Кілька хвилин відпочивши, козаки підвелися й роззирнулися навколо. Жовтих цяток в темряві видно не було. Вовки пішли. Залишилися лиш їх мертві одноплемінники. Багато мертвих тіл лежало навколо. Артем та Максим промили рани водою. Потім взяли свої торби, дістали з них цілющі настоянки та мазі й обробили рани ними. Завдяки цьому біль зменшився. Вони оглянули одне одного. Рани на вигляд були страшними, але, на щастя, жодної небезпеки для життя не несли. Але ж болючі, страшне.

Запорожці взяли з вогнища палаючі дрючки й спустилися до того місця, де раніше паслися їхні коні. Видовище було не для слабких. Залишки кінських трупів були розкидані в радіусі кільканадцяти метрів. То тут, то там лежала частина тіла. М’яса практично не залишилося, лиш шкура, кістки, копита та тельбухи. А що крові було море, то не описати. Запах стояв такий, як після великої січі. В повітрі змішалися запахи крові, свіжого м’яса, кишок, перетравленої та напівперетравленої їжі. Обоє запорожців були відважними козаками, але навіть їм таке видовище залізло голкою в серце.

- Пробачте нам, вірні друзі, - сказав Максим. – Ви нас часто виручали. І цього разу виручили. З лап смерті вирвали. Якби не ви, не збудувати нам укриття. А без укриття цей бій тривав би зовсім не довго й мали б ми зараз вигляд такий як оце ви. Простіть і прощайте.

На очах Максима забриніли сльози. Від таких слів Артем теж відчув вологість в очах.

Що ж, питання чи варто заїжджати у Львів вирішила сама доля. Без коней козаки далеко не зайдуть. Отже, необхідно йти в місто, навіть ризикуючи, й добувати коней. А, оскільки про сон нині й думати не варто, йти можна прямо зараз. Ні Артем, ні Максим не хотіли залишатися в цьому місці ні хвилини.