25

25

Ось перед Максимом та Артемом постав Львів. Довга дорога позаду, але ще довша може виявитися попереду. Сонце вже зайшло, але до настання темноти вдосталь часу. Хлопці вирішили у місто проти ночі не пхатися. Краще переночувати поодаль, а вже зранку думати що робити далі. А подумати було над чим. Зовсім не обов’язково, що Назар Драбина дорогою до Довгалевського завітає до Львова. Щобільше, була думка, що він навпаки буде оминати великі міста, щоб менше ризикувати. Взагалі не відомо чи цією дорогою Драбина прямує. Адже бог зна де вони з Довгалевським домовились зустрітися. Може той клятий Назар вже зовсім на іншому краю Речі Посполитої. Хорт і Грак того не знали. Але, хоча подібні думки й проникали в їхні голови, довго вони не сумнівалися. Була якась впевненість, що вони на правильному шляху.

Запорожці сіли на пагорбі, вершину якого увінчувала якась невелика кам’яна споруда схожа на чиюсь хату, тільки майже повністю зруйнована. Лиш деякі частини стін залишились стояти непорушно. Камені з інших стін валялися навколо. Тільки в центрі вони були акуратно складені й утворювали щось схоже на стіл. Тут же навколо стола лежало кілька кругляків для сидіння. В одному вцілілому кутку хтось облаштував невелику пічку чи то пак грубку. Знизу було місце для невеличкого вогника обкладене камінням, а зверху на каміння покладено шматок якогось металу. За допомогою такого нехитрого виробу можна було готувати їжу й гріти воду. Ще однією перевагою грубки було те, що таким чином від вогника нагрівалося каміння навколо. Тоді тут ставало тепліше й камінь довго тримав тепло. Адже не лише в теплу пору року, а й зимою люди знаходили собі тут прихисток. Що й казати, взимку зручне місце для перепочинку важить набагато більше. Інколи від цього залежить життя. Ще один, але більший шматок металу лежав збоку. Скоріш за все, він слугував дахом під час непогоди. Його легко можна було покласти зверху на залишки стін й ця конструкція сяк-так може захистити від дощу чи снігопаду. З усього видно, що Максим з Артемом тут далеко не перші відвідувачі. Роками подорожні ставали тут відпочити й потроху облаштовували зручності. Запорожці не планували нічого готувати в грубці, тому розвели багаття посеред місцини. Напівзруйнована стіна прикривала вогнище з боку міста, зменшуючи таким чином можливість бути поміченим звідти. Водночас стіни не були суцільні й давали змогу козакам спостерігати за тим, що робиться навколо. Коней хлопці залишили трішки нижче на порослій травою поляні, яка теж наче спеціально була кимось вимощена бо занадто вже зручно розмістилася.

- В мене є навіть підозра, що це чиєсь постійне житло, - сміявся Максим. – Скоро прийде господар і задасть нам жару за таке зухвале захоплення.

- Ну, щодо постійного житла не знаю. Все-таки тутешній народ не ледачий і не дурний. Ніхто б не жив в таких умовах. А от чи не прийдуть до нас якісь волоцюги чи розбійники – то вже інше питання.

Поки хлопці готували вечерю й облаштовувались, ніч непомітно вступила у свої права. Козаки смажили м’ясо на вогні, той запах підхоплював легкий вітерець і розносив далеко навколо. За якийсь час почулося вовче завивання.

- О, відчули запах, сіроманці, - сказав Максим.

- Так. Якщо іншої здобичі не матимуть, то скоро пошвендяють до нас. А що ж ми їм дамо?

Максим порився в торбах.

- Та в нас особливо нічого й немає, - відказав риючись. – Є ще трохи м’яса, але не багато. Якщо їх там зграя, то це на один зуб.

- А їх там точно зграя, - запевнив Артем. – Але нічого. Пояснимо, що не маємо чим їх порадувати. Вовки-братчики все зрозуміють.

Звуки завивання наближалися. Але козаків те тільки заспокоювало. З давніх-давен характерники  водять дружбу з вовками, тому не бояться одне одного. Навпаки, якщо поблизу крутяться сіроманці, то галдовники почуваються в безпеці, адже братчики-вовчики не пропустять нікого непоміченим. От і зараз хлопці були спокійні. Вони взяли залишки смаженого м’яса, те м’ясо, що ще в них було з собою, трохи хліба й поклали все те неподалік пагорба, на якому вирішили заночувати. Коли вовче завивання почулося ще ближче, запорожці силою свого характеру донесли до свідомості сіроманців свої думки про те, що тут ворогів немає, що вони їх брати й залишили своїм степовим братам те, що мали для поживи. Тепер можна бути абсолютно спокійними.

Довго козаки не засиджувалися. Варто відпочити, поки є така можливість і їх сон оберігають могутні володарі степу. Попри виття, що продовжувало наближатись, побратими швидко й міцно заснули. Однак спокій запорожців тривав не довго.

Максим відкрив очі. Серце його калатало. Чого б то? Нічого поганого не снилося. Це він точно пам’ятав. Що ж тоді? Коли його мозок остаточно полишила дрімота, він почув як неспокійно поводять себе коні. Так буває, коли вони відчувають небезпеку. Вовки поруч? То від них коні не мають відчувати небезпеку. Він з Артемом про це подбали. Але все одно щось не так.

- Ти теж не спиш? – почув голос Артема Максим.

- Ні, не сплю, - відповів Максим, - але не можу зрозуміти в чому справа.

Щойно Максим це сказав, як коні несамовито заволали. Почулося гарчання.

- Це вовки! - скочив на ноги Артем. – Вони нас не почули чи не зрозуміли.

Коні знову почали кричати. Чути було як вони намагаються вирватися з оточення хижих зубів, але в них те не виходило. Бідні тварини металися з боку в бік, але не бачили для себе спасіння. Розумні тварини поглядали в бік своїх друзів-господарів, але ті не поспішали йти на допомогу.