22

22

Максим та Артем ще не встигли доїхати до міста, коли почули трагікомічну історію про якогось нахабного татарина, в якого вистачило зухвальства жорстко пожартувати зі своїм ханом піднісши тому в подарунок свинячого хвоста. Дехто в такому подарункові вбачав подвійний сенс. По-перше, це просто огидно і не достойно, а по-друге, свинина заборонена до вживання у їжу татарам. Звісно Іслам Гірей не міг стерпіти такого й наказав схопити зухвальця. А вже за кілька годин виніс тому смертний вирок. Іншого ніхто й не чекав. Інша справа, що кару було обрано досить просту – відрубання голови. Хоча за таке могли б і на кіл посадити чи вигадати іншу жахливу смерть. Таке милосердя, якщо можна так сказати в цьому випадку, хан проявив не просто так. Іслам Гірей не був дурнем і розумів, що Бахрам, воїн про якого чув багато хороших відгуків, не здатен був утнути такий жарт. Зрозуміло, що тут щось не чисте, що якась третя сила втрутилася й жорстоко підставила нещасного Бахрама. Але просто вибачити Бахраму хан ніяк не міг. Покарання мало бути, й не просто покарання, а смертний вирок. Єдине чим міг проявити своє розуміння і співчуття приреченому Іслам Гірей, це призначити легку смерть. Клята політика. Якби Бахрам тихенько прийшов до хана з булавою й сталася така ситуація, яка сталася, то Іслам Гірей без сумнівів пробачив би своєму підданому такий промах. Лиш відправив би його кудись подалі. Але Бахрам хотів почестей і визнання. Тому звістку про великий і навіть величний подарунок розніс кому треба й кому не треба. Всі зібралися поглянути що ж це за подарунок такий приготував Бахрам. І всі присутні бачили приниження Іслам Гірея, а таке не пробачається.

Все це чудово розумів і сам Бахрам. Він сидів під вартою й ні про що інше думати не міг. Він розумів, що його прагнення до визнання привело до погибелі. З іншого боку він лиш хотів витиснути з тієї ситуації максимум. Тепер вже нема різниці що він хотів і чи правильно вчинив. Кінець один і він близький. Насправді спокою йому не давало інше: як так могло трапитися? Він же бачив булаву перед тим, як взяти її до рук, а вже за кільканадцять хвилин там опинився той клятий свинячий хвіст. А він же не випускав згорток з рук. Якась чортівня. Справа рук тих клятих урус-шайтанів, не інакше. Не дарма в душі наростала якась тривога. Ось тобі й маєш. Варто було уважніше до себе прислухатися. Серце ж підказувало. Може то сам Аллах попереджав. А Бахрам, його вірний раб, проігнорував всі ті попередження засліплений успіхом й можливістю свого широкого визнання. За те й поплатився. Так думав Бахрам сидячи під вартою. Тепер він нікчемний й безславний. Іронія долі в тому, що визнання він матиме. Він буде посміховиськом на довгі десятиліття. Ніхто не згадає його військових подвигів, який було чимало. О, Аллах жорстокий і справедливий.

Артем та Максим дивувалися почутій історії не менше за інших. Якась вона була занадто дивна. Така поведінка зовсім не відповідала Бахрамові. Це розуміли навіть вони, хоча знали татарина лиш кілька днів. Тут явно щось не чисте й не обійшлося без чаклунства. Тому вирішено було зустрітися з Бахрамом й спробувати щось у нього дізнатися. Самого татарина козакам шкода не було. З якого б то дива? Він їх самих на смерть прирік, а ще скільки українців постраждало через нього. Смертна кара, то туди йому й дорога. Отримав на що заслужив. Бахрам Бахрамом, а булава знову зникла. От що насправді турбувало побратимів. Знову потрібно шукати хоч якийсь її слід та поспішати перехопити. І може саме приречений татарин допоможе відшукати слід.

На щастя, кримці такі ж самі люди як і всі. Тому, попри сувору заборону пускати когось до в’язня, кілька золотих монет змусили охоронців порушити наказ.

- Здоров, Бахраме, - привіталися козаки.

Бахрам сидів на підлозі схрестивши ноги, руки його лежали на колінах. Почувши привітання, він тільки злегка підняв голову.

- А, це ви. Ну, здорові й ви будьте, якщо після всього й мені того бажаєте.

Козаки перезирнулися від здивування.

- Ми чекали більшого здивування, - сказав Артем. – Ти ж нас у рабство віддав й ми зараз вже повинні були бути на підході до Криму або вже там.

- Так. Але я зрозумів, що біда, яка зі мною трапилася не могла трапитися без вашої участі, урус-шайтани.

- О, тут ти помиляєшся, - сказав Максим. – Ми хоч і хотіли тебе вбити за все, що ти зробив з нами й нашими земляками, але не встигли. Про твою халепу почули ще за містом. Тому ми тут ні до чого.

Тепер Бахрам і справді здивувався. Він був абсолютно впевнений, що всю цю чортівню влаштували саме ці двоє.

- Як так? – округлив очі татарин. – А хто ж тоді? Як це тоді могло трапитись?

- Нам і самим цікаво. От, прийшли до тебе дізнатися що і як було. Тобі то вже одна дорога, а ми можемо знайти твого кривдника і, якщо він нам теж виявиться недругом, помстимося за тебе.

Запорожці навмисно говорили так, щоб зацікавити Бахрама. Той, звісно, розумів, що насправді мова про помсту за нього не йде. Але коротко розказав як було діло:

- Я залишив булаву у своєму шатрі під пильною охороною. Перед тим, як нести її до Іслам Гірея, дістав і оглянув. Вона була на місці. А вже коли показував її ханові, там лежав… ну, ви самі знаєте.

- Неймовірна історія, - серйозно сказав Максим. – Звісно, в таку казку ніхто не повірив, еге ж?

- А мене ніхто й не допитував. Я лиш, поки мене зв’язували, кричав ханові як все було. Він мене, звісно, почув, але… - Бахрам розвів руками.