21

21

- Чому це ми маємо переживати, щоб ці работорговці не запідозрили козаків? – обурювався Максим.

- Слухай, Максиме, - відповідав на те Филон, - я сам не в захваті від того, але зараз нам не можна без союзника. Війна в розпалі, на нас суне армія Речі Посполитої, а ці турки з татарами й так не надто надійні. Згадай, що було під Берестечком.

- Ну, так, - погодився Максим, - але все одно потрібно розказати про цю зраду його підданих Іслам Гірею чи навіть до султана направити листа.

- Боюся, козаче, що ясир – це одна з умов оплати військової допомоги. Тому ця ситуація дуже не зручна. Ризикуємо всією Україною.

Максим не дуже здивувався. Звісно, він про це все знав, а якщо не знав, то здогадувався.

- Ми, за можливості, намагаємось відбивати своїх, але ж всіх звільнити неможливо. Запорожці теж часто звільняють полонених. Але тут важливо не перестаратися. Якщо турки з татарами покинуть Хмельницького, навряд чи ми самі впораємось.

Всі повісили голови. Але, що поробиш. Джалалій правду каже. Може не всю, але загалом ситуація зрозуміла. Це була жертва заради вищої мети. Однак на душі в козаків все одно було кисло від того всього. Клята політика.

Максим та Артем покинули Джалалія з його загоном на світанку. Їм не варто було баритися. Адже чим довше зволікатимуть, тим швидше доведеться їхати, щоб наздогнати того клятого Бахрама. Ще з вечора вони знайшли в розбитому таборі татар своїх коней та зброю. Тепер же на скору руку поснідали, взяли дещо в дорогу, обнялися з Джалалієм і вирушили в путь.

Дорогою вони натрапили на спалене село. Воно вже не горіло, але ще димілося й віддавало жаром. Скоріш за все, це одне з тих сіл, які були пограбовані полеглими нині татарами нещодавно. Хлопці зраділи, що жителів цього села вдалося відбити й скоро вони повернуться додому. Так, більшість будинків згоріло, але то діло наживне. Головне, що живі й здорові жителі. Все можна відбудувати. Одначе, подібні думки панували в головах козаків лиш поки вони не під’їхали до села ближче. Все поселення було всіяне трупами. Чоловіки, старші люди, маленькі дітки. Їхні трупи виднілися всюди. Так, повернення з полону – це ще не відвернення всієї біди. Горя вже нароблено багацько і його не відвернеш і нікому нічим тут не допоможеш. Краще б жителі сюди й не поверталися. Як воно буде, коли молода мати повернеться додому, а тут біля згарища будинку лежить мертва, напівобгоріла її мала дитина. Тут тим, хто повернеться тільки хоронити мертвих кілька днів доведеться. Краще б не поверталися й не бачили того всього. Звісно кожен хоче принаймні по-людськи похоронити своїх рідних та близьких, але саме в такій ситуації краще просто всім разом піти в інше місце й заснувати нове поселення деінде.

Козаки довго не затрималися тут і рушили далі.

Бахрам не був цілком спокійний щодо залишених ним полонених козаків. Зараз він під’їжджав до кримськотатарського табору й картав себе за те, що просто не позбувся тих підозрілих запорожців. Щось підказувало йому, що так просто з ними не обійдеться. Він заїхав у табір і одразу попрямував до намету Іслам Гірея. Однак виявилося, що того немає на місці. Ніхто достеменно не знав де він зараз і коли повернеться. Звісно, командир не має ні перед ким звітувати, окрім вищих за рангом командирів.

Бахрам не збирався нікому довіряти таку важливу місію як передача Іслам Гіреєві булави. Тому спокійно попрямував до свого намету. За таких обставин він відчув себе спокійніше і впевненіше. Навколо свої, хоч і на чужинській землі. Але тут будь-хто навколо підтримає і захистить. Це заспокоює. А неспокій він відчував з того часу, як покинув табір своїх земляків з ясиром. Якісь сумніви його картали відтоді. Може захворів? Просто потрібно розслабитись і трішки відпочити. Зараз якраз видалась підхожа днина. Командира немає і можна присвятити час собі самому.

Бахрам заховав булаву у своєму наметі, виставив навколо сторожу й суворо наказав, щоб нікого сюди не впускали без особистої його присутності. Бахрам розумів цінність реліквії, чи, якщо завгодно, артефакту, який потрапив до нього в руки. Скоріш за все, розумів не до кінця і не в повному обсязі, але нутром відчував, що та булава серйозна перевага для того, хто нею володіє.

Бахрам вирішив не втрачати час на пусте очікування. Він звелів організувати для нього відпочинок зі всіма почестями. Так, в даному випадку він перегинав, тим більше, що залучив до свого відпочинку слуг самого хана. Але Бахрам був впевнений, що його зверхник не розлютиться й не покарає свого підлеглого за таке нахабство після того, як той припіднесе цінний дарунок.

Бахрама рано вранці розбудили вояки й повідомили, що Іслам Гірей повернувся. Татарин був весь переповнений передчуттям тріумфу. Він покликав слуг і звелів привести до ладу його найкращу похідну одіж. Слуги й прислужники зрозуміли, що має відбутися щось важливе, тому заметушилися й забігали навколо шатра та й у самому шатрі Бахрама. Сам господар вже відчував себе знатним вельможею. Власне, він, певною мірою, таким і був, але після такого тріумфу він, Бахрам, стане улюбленцем хана, безсумнівно. А може й самого султана. Та весь цей час, попри певну ейфорію, почуття тривоги й біди, що наближається, не покидало серце й душу татарина. Він намагався не зважати на те й не надавати ніякого значення, але до кінця позбутися неприємного відчуття не вдавалося.

Він відчував, що зі всією цією історією з булавою щось не так. Сама по собі булава Бахрама не бентежила. Але ті двоє, що він їх залишив у таборі з полоненими… Тут точно щось не так. Не один десяток, сотню, а може й тисячу людей Бахрам, виконуючи волю своїх господарів, прирік до вічних мук. Але такого відчуття в нього до цього ніколи не було. Не можна сказати, що Бахрам був безсердечним і надміру жорстоким. Просто серед привезених з-за моря, зі степу людей досить часто зустрічалися такі, що після років життя в Криму чи Туреччині, не хотіли повертатися на територію України навіть при вільному виборі.