20

20

До козаків ніхто не підходив. Вони продовжували лежати міцно зв’язані. Така ситуація насторожувала. Вони розраховували, що до них підійде хтось, кому Бахрам їх передав. Були сподівання, що той «хтось» виявиться не таким обережним і послабить умови перебування в таборі двох запорожців. Але скидалось на те, що Бахрам добряче підготував тутешніх своїх земляків і ніхто не підходив навіть поговорити.

День добігав середини, коли до Максима й Артема підійшли дві дівчинки. Вони були перелякані й заплакані. Видно, що це полонені україночки. В руках кожна тримала по мисочці з якоюсь юшкою та ложку. Дівчатка стали біля козаків і тільки очима кліпали.

- Давай, - почувся голос десь з боку, - що я казав.

Дівчатка перелякано втягнули голови в плечі. Потім вони сіли в головах козаків і почали обережно годувати обох. Якби не знати умови, за яких відбувалася така дія, картина могла б здатися навіть милою. Але за даних умов, це було принизливо й жорстоко. О, які прокляття та кари в той момент подумки посилали козаки на адресу своїх поневолювачів. Але робити нічого, потрібно їсти. Невідомо як складеться їхня доля далі. А сили потрібно підтримувати. Тож, попри таке приниження, Артем та Максим взялися їсти з рук цих маленьких дівчаток.

- Не плачте й не бійтеся, - сказав дівчаткам Максим, коли мисочки спорожніли. – Ми вас звільнимо. А поки що виконуйте все, що вони скажуть. Будьте терплячі й сильні.

Дівчатка подивилися на Грака своїми великими й червоними від сліз очима і йому здалося, що в тих очах він побачив маленький, ледь помітний промінець посмішки й надії. Голос з боку знову щось гаркнув і дівчата тут же пішли геть.

- Чи варто давати марні надії? – запитав Артем.

- Звісно, варто, - відповів Максим, - тим більше, що не відомо чи вони марні. Надія в дитячих серцях живе довше. В будь-якому випадку з надією жити легше. От ти для чого козакуєш, воюєш?

- За свободу.

- Тобто надієшся на звільнення українських земель і народу, що живе на них?

- Так, - погодився Артем.

- От бачиш. Є надія. А чи є впевненість, що так станеться? Немає. Отже, твоя надія, з твоїх же слів, теж марна.

- Так, я зрозумів, - пробурчав Артем. – Ач як ти закрутив.

- Так ото ж, - всміхнувся Максим.

Дійсно, слова Максима тим дівчаткам були лиш словами, які навіть в голові самого Хорта нічим не були підкріплені. Він не мав плану втечі, а тим більше звільнення усіх цих нещасних. І думки його були лиш про власне звільнення та ще Артемове. Звісно, в разі успішної втечі, він би повідомив запорожців про цей табір. А там вже як вирішиться. У більшості випадків кошовий відряджав на допомогу своїм землякам загін. Та так могло й не статися. Іноді не було кого й відряджати, іноді інші обставини не допускали такої можливості, часом відправлений загін так і не знаходив татарського табору з полоненими. Всяке бувало за багато років. Однак, поки полонені не заходили в Крим, у них був шанс бути звільненими козацькими ватагами. В Криму така можливість ставала вкрай мізерною. Хіба що запорожці нападуть на Крим. Але зараз на це розраховувати не доводилось. Всі сили збираються під Білою Церквою для бою з армією Речі Посполитої. А татари нині союзники. Ніхто не піде воювати їх.

Сонце підкотилося до обрію. Тіні поповзли, а до козаків так ніхто й не підійшов. Вони бачили, що поодаль за ними спостерігають двоє татар, які час від часу змінюються. Але близько вони не підходили й поговорити не було можливості. А поговорити вже потрібно було вкрай. Артем та Максим почали серйозно переживати за свої кінцівки. Так туго передавлені мотузками вони можуть просто відмерти без надходження крові. Вирішено було ще якийсь час почекати, а потім вже робити найвідчайдушніші спроби привернути до себе увагу та спробувати пояснити свої побоювання хоч комусь.

Навколо стемніло. Ніч була хмарна й місяць майже не визирав з-за темних кудлатих небесних чудовиськ.

- Тихо, хлопчики, - почувся голос десь зовсім поруч.

Артем з Максимом мовчали.

- Невидима рука розрізала мотузки на руках та ногах козаків, але вони продовжували лежати в таких же позах, як і до цього.

- Руки-ноги нам оніміли, - тихо і монотонно сказав Артем. – Нічого ними робити не можемо.

Голос не відповів, але за хвилину козаків тихенько потягнули по землі кудись в бік. Хвилин за п’ять незнайомці перестали тягнути полонених і над ними нахилився Джалалій.

- Нічого собі, - мало не гукнув Артем, але Филон приклав палець до вуст, заспокоюючи товариша.

- Так, - прошепотів Джалалій, - не все ж мені ради радити. Треба ж і рухатись потроху. А тут така нагода.

Филон махнув рукою кудись убік, даючи знак, і за кілька хвилин почувся крик козацької атаки. Татари зовсім не очікували такого, тому бій тривав не довго. Козаки швидко розправились з людоловами й звільняли бранців.

Максим та Артем все ще сиділи не маючи можливості піднятись та допомогти побратимам. На щастя, кінцівки потроху відходили від безкрів’я.

- А що, хлопці, вчасно ми нагодилися? – посміхався Джалалій, який явно був радий відірватись від штабного життя й погуляти степом.

- Дуже вчасно, - погодився Максим.

- А як ти тут опинився? Як про все дізнався? - запитував Артем.

- О, то чудна історія. Так от, прийшов днями до нашого табору під Білою Церквою якийсь старий козарлюга. Мене шукав. Ну, його з поваги до віку прямо до мене і супроводили. Я його без зволікань прийняв. А він і каже, що звати його Коряк Нерубаний. Каже мені, мовляв, за товаришем твоїм, Филоне, біда йде і не омине він її. Потрібно виручати. Я йому, звісно, не повірив, але потім він сказав, що ти, Артеме, один з не багатьох, хто зможе повернути гетьманську булаву і що тобі вона не зашкодить. Після цих слів я по-іншому подивився на старого. Не схожий він був на божевільного. Досить ясні й мудрі очі та й загалом поведінка стримана. Божевільні так себе не поводять. Я в нього все розпитав, а він розповідав все так, наче на його очах прямо зараз все відбувається. Навіть цю місцину вказав безпомилково. Все я допитувався в того Нерубаного звідки він те все знає,  а він «каже знаю, то й розказую», а ти, полковнику, поквапся. Ну та що буду старого мучити? Пішов я до Хмельницького, все розповів. Він сказав, що знає такого козака, мовляв, дужий характерник. Ну, після цих слів останні сумніви розвіялись і я вирішив особисто вирушити в путь. Гетьман, правда, був проти, але мені вдалося таки його вмовити. Полковників, кажу, в тебе вистачає, кілька днів без мене порадитесь, не пропадете.