18

18

Артем і Максим натрапили на сліди декількох коней обабіч лісу. Спочатку вони вирішили не звертати увагу на них. По-перше, слід вів з заходу, а не на захід, а по-друге, кількість вершників була набагато менша, ніж очікували запорожці. Отже, це не міг бути загін Міхалевського. Однак щось таки змусило чи то пак переконало козаків перевірити знайдений слід. Зі всією обережністю двоє товаришів підібралися до невеличкого табору, де навколо вогника, на якому мліла якась дичина, сиділо семеро чоловіків. Зовнішній вигляд давав зрозуміти, що це українці, але не козаки. Може селяни місцеві, а може й розбійники якісь. В будь-якому випадку, варто було з ними побалакати. Може вони бачили щось, що допоможе козакам. Вогнепальної зброї у тих, що відпочивали видно не було. Це заспокоїло запорожців і вони сміливо й спокійно виїхали до незнайомців.

Побачивши незнайомців, чоловіки майже ніяк не відреагували. Дехто лиш покосився на них.

- Здорові будьте, добрі люди, - привітався Артем.

Чоловіки продовжували мовчки лежати. Один з них лиш злегка посміхнувся.

Артем з Максимом перезирнулися. Вони вже зрозуміли, що це не селяни. Така поведінка видає. Запорожці розуміли, що присутні тут незнайомці вже бачать в них потенційних жертв, а їхніх коней та майно розглядають як чергову наживу.

Саме так і було. Семеро чоловіків поводили себе спокійно та ліниво. Вони розуміли, що кількісна перевага на їхньому боці. У цих двох дурників, що заблукали мало шансів на порятунок. Головне не злякати їх зарано. Невідомо, правда, чи їх лиш двоє. Потрібно якось провести розвідку.

- Гей, Іване, - сказав один з чоловіків, - піди но набери води. Самим пити хочеться та й подорожнім запропонуємо.

- Були б дуже вдячні, - Максим розумів що саме тут коїться, але перешкоджати тому наміру не мав.

Звісно, ніхто з присутніх не знав де тут вода. Потрібен був лиш привід покинути товариство й обійти місцину навкруги, щоб перевірити чи ці двоє самі.

- Здорові й ви будьте, - піднімаючись сказав чоловік.

Це був той, що відправив свого товариша по воду.

- Запрошуємо розділити з нами що бог послав, - продовжив чоловік показуючи на дичину над вуглями. – Злізайте, перепочиньте, підкріпіться з дороги.

«Боже милостивий, - думав Артем, - невже ці дурні й справді вважають, що їх ще не розкусили й ніхто не здогадується що саме тут робиться? Вони ще сподіваються, що ми самі покладемо свої шиї в їхні зуби». Але, продовжуючи грати цю незугарну п’єсу, сказав:

- Вельми вдячні, але ми поспішаємо. Немає часу не перепочинок. Ми лиш хотіли запитати чи не бачили ви днями загону з кількох десятків вершників, що прямував на захід?

- Так одразу й не пригадаєш, - була відповідь, - тут багацько вештається. Якщо якісь, може подробиці розкажете.

Розбійники намагалися тягнути час, щоб їхній розвідник встиг все роздивитися.

- Авжеж, - погодився Максим, - був серед них один поляк. Домінік Михалевський.

Розбійники перезирнулися.

Тут вже й водонос підійшов.

- Не знайшов я ніякого джерельця, - сказав він.

Ситуація була напружена, хоч ножем ріж. За розмовами, решта відпочиваючих чоловіків повставали й дуже обережно та повільно оточували вершників. Звісно, такий маневр не залишився без уваги запорожців.

- То що скажете? – наполягав Максим.

- Бачили таких. Славні хлопці. Тільки не пощастило їм трішки, - поскалив зуби в посмішці один з чоловіків. Мабуть, головний серед них.

- Так, - зареготав інший, - ляха того вбили, а скарб його не знайшли.

Всі присутні подивилися на балакуна. Максим з Артемом з посмішкою, а решта з такою злобою і роздратуванням, що той тут же усвідомив свою помилку: ляпнув зайвого. В цю ж секунду розбійники як по команді кинулися до козаків. Однак ті були напоготові. В руці Артема блиснула шабля. Він рубанув нею волоцюгу, що перегородив дорогу й помчав з лісу у відкритий степ. Поранений з розколотою майже навпіл головою впав без духу. За Граком рвонув і Максим. Розбійники скочили на коней і погналися за своєю здобиччю. Проте довго гнатися не довелося. Навколо почали мелькати вершники. Їх ставало все більше й більше. Розбійники зупинилися й усвідомили, що оточені великою кількістю козаків, а прямо перед ними стоять ті двоє, за якими вони гналися.

- Кидайте зброю, – скомандував Артем.

Розбійники озирнулися навколо й виконали наказ.

- Швидко все розказуйте, – продовжив Артем. - Де поляк, де те, що він віз?

Налякані й збиті з пантелику розбійники розказали все.

- З коней злазьте, - сказав Максим.

Злізли.

- Роздягайтеся.

Артем глянув на Максима, але нічого не сказав.

Розбійники теж перезирнулися, але команду виконали.

Запорожці зібрали зброю, одяг, вклали все це на коней та поїхали.

Розбійники ще якийсь час стояли, дивилися на вершників, що їх оточили й чекали страти. Але вершники були мовчазні й непорушні. Хвилин за п’ять-сім всі шестеро відчули запаморочення, а коли минулося вони відкрили очі й побачили, що стоять серед лісу самі, а навколо лиш дерева.