16

16

На одинці поснідати Артему так і не вдалося, бо саме коли на столі знову з’явилася їжа, до корчми зайшов Максим.

- О, як я вчасно, - потер руки козак.

- Еге ж.

Максим був трішки збуджений, але очі його світилися й Артем зрозумів, що побачення з Оленою пройшло добре. Тому й питань жодних не задавав. Зі зрозумілих причин він взагалі не любив балакати на любовні теми. А тим більше про чиєсь щасливе кохання. Спочатку хлопці поїли коротко балакаючи про се та те. Потім Артем розказав Максиму все, що він дізнався стосовно булави.

- Нічого собі, - здивувався Хорт. – Якось аж ніяково. Ти стільки роботи зробив, поки я особистими справами займався.

Артем мовчав.

- Ну що ж, - знову заговорив Максим, виходить все добре. Ми знаємо, що булава не вбиває всіх під ряд і приблизно знаємо в якому напрямку її шукати. Це багато.

- Так. Тому варто вирушати в дорогу. Ми й так чимало часу втратили.

- Твоя правда.

- Отже, вирушаємо слідами Міхалевського, - запропонував Артем. – Він поїхав на захід, значить і нам туди.

- Скоріше за все він в Польщу подасться. Там або спробує продати булаву, або ж він вже виконує чийсь наказ чи замовлення.

- Я теж так думаю. А оскільки з ним ще кілька десятків комонних, сліди знайти буде простіше.

На тому й зійшлися. Вже за пів години запорожці виїхали за місто. Погода була добра, їхати легко і приємно. За час своїх спільних мандрів хлопці дуже здружилися й тепер дорога була веселішою бо вони могли теревенити й ділитися думками як старі друзі. І справді, спільна біда, спільні пригоди чи пережиті небезпечні ситуації дуже зближують людей. Особливо, якщо той, з ким все це переживаєш, надійний товариш. Ці двоє були справжніми козаками: віддані, відчайдушні, сміливі й сильні.

Домінік Міхалевський був досить бідним шляхтичем. Бідним, але гордим. Тож він не брався за будь-яку роботу аби прогодуватись. Він радше залишиться голодним, ніж дозволить помикати собою. Його батько був доволі суворою і вимогливою людиною. І навіть зараз, коли батько вже давно помер, Домінік не дозволяв собі того, що могло б його розгнівати. Невідомо до чого б привела гордість Міхалевського, якби його не помітив один з багатих князів Речі Посполитої Францішек Довгалевський. Князю припав до душі Домінік і він взяв його до себе на службу. Точніше навіть не так. На службу Міхалевський ні до кого не наймався. Це було б нижче його гідності. Це розумів Довгалевський. Тому він запропонував Домініку стати його помічником. По суті, це було одне й те ж саме, але для Міхалевського таке формулювання було прийнятним і він погодився. В даному випадку виграли обоє. Францішек Довгалевський тепер мав поруч з собою надійного помічника, а Міхалевський отримав пристойне положення й фінансову стабільність та незалежність. Князь був дуже задоволений Домініком. Він доручав йому все відповідальніші завдання і той справлявся блискуче. Так, з часом, Міхалевський став найближчим соратником Довгалевського. І ось тепер, коли хтось нашептав Францішеку про булаву Хмельницького, він доручив здобути її саме Міхалевському. Довгалевський був багатий та впливовий, але не користувався ні популярністю, ні особливою повагою серед шляхти. Він думав, що булава може змінити ситуацію й дати дорогу до нових щаблів в його кар’єрі, а тоді можна замахнутися й на… Найсміливіших своїх бажань та мрій навіть собі самому Довгалевський не озвучував.

Міхалевський довго не розмірковував, швидко зметикував, що нинішня війна може допомогти йому виконати завдання. Він влився в ряди війська Речі Посполитої й супроводжував його у всіх походах, вичікуючи відповідного моменту. Домінік думав, що так чи інакше, козацьке військо має бути переможене й розбите. Тоді він і здобуде ту булаву. Так не так склалося, як бажалося. Козацько-селянське військо отримувало перемогу за перемогою. А сам Хмельницький перетворився з чергового маловідомого бунтівника в справжнього Гетьмана, до якого підступитись дуже й дуже не просто. Час ішов, Довгалевський нервував і підганяв Міхалевського. Домінік вже розумів, наскільки примарна стала його мета, але не розслаблявся й рук не опускав. І от довгожданий випадок трапився.

Тепер Міхалевський їхав переповнений емоціями. Нарешті. Та не кажи гоп. Він стримував свою радість і поводився дуже обережно і обачно. Нікому зі своїх супроводжувачів не розказував про справжню мету подорожі. Та його ніхто й не питав.

Часом Міхалевський думав про те, що вистачить вже так жити. Він дещо назбирав за час роботи у Довгалевського. Але для заснування чогось свого було замало. Тепер же він сподівався на те, що після виконання цього завдання, Францішек добряче його винагородить. Можна навіть попросити якесь невелике село чи хутір в нагороду за службу й там вже облаштуватися. Так, це було б чудесно. І не так це вже й неймовірно. Цілком може бути. Домінік не вірив у всі ці історії з булавою. Тому не сподівався, що Довгалецький за її допомогою зможе вирватись на самі верхи. Але він розумів, що отримавши булаву, князь почне діяти, сподіваючись на її чарівну силу. Звісно, той шматок металу не матиме ні на кого ніякого впливу, а дії самого Францішека можуть сприйняти негативно. Це призведе до краху його кар’єри. А падати разом з князем Міхалевський ніяк не хотів. Тож настав час іти своїм шляхом. Довгалевський, звісно, не захоче відпускати свого надійного помічника. Бо вважатиме, що на початку свого нового злету йому потрібна надійна права рука. У зв’язку з цим Домінік постійно думав над тим, як же вмовити свого патрона.