14

14

Максим, скоро попрощавшись з побратимом, поїхав у свій бік. Його неймовірно манила можливість скорої зустрічі з коханою. Проїхавши не одну версту, він спіймав себе на тому, що вже деякий час не дотримується елементарних правил обережності поводження в степу та ще й за таких небезпечних умов. Максим зупинив коня на пагорбі, озирнувся навколо й посміхнувся. Слава богу, навколо було тихо й спокійно. Хорт і знову б поринув у свої різнобарвні думки та мрії, які не могли покинути його безтурботну голову. Але раптом відчув на своїй шиї щось, що різко здавило його й через те козак ледь міг дихати. Хорт ще не встиг зрозуміти, що на його шиї аркан, як мотузка сильно напнулася й він злетів з коня. Падіння виявилось досить болючим. Щось тягнуло його навіть під час падіння і він не міг згрупуватись і пом’якшити своє приземлення. Щось в середині Максима аж каркнуло при падінні. «Хоч би нічого не відбив», - була думка. Але за відчуттями, нічого страшного не трапилось. Болю не було і в голові не паморочилось. Та це було ще не все. Після падіння Максиму спокою не дали. Він розраховував, що нині його обступлять і почнуть вимагати чого-небудь або спробують зв’язати. Але замість цього козака поволокли по землі. Хорт зрозумів, що його тягнуть за конем. Треба швидко метикувати бо на довго сил і можливостей Максима за таких умов не стане. Ймовірно, на це сподівалися й нападники. Максиму вдалося запхнути пальці між арканом та своєю шиєю. Це трішки заспокоїло козака й дало можливість для маневрів. Недостачі кисню більше не було. Це, до речі, була велика помилка нападників. Максим волочився на по землі на мотузці якогось татарина. Принаймні він так гадав бо манера атаки була знайома. Запорожець злегка підтягнув мотузку, звільняючи таким чином шию й угледів якийсь корінь, що стирчав із землі, й почав здійснювати рухи аби дістатись до нього. Нападник міцно тримав аркан і підганяв коня вперед чимдуж, щоб заарканений не міг зорієнтуватися. Татарський вершник знав, що робить. Вже не перший раз і, мабуть, що не одну сотню разів він здійснював цей трюк. Бувши абсолютно впевненим у своїх діях, вершник посміхався, тягнучи за собою свою жертву. Але війна є війна і бій є бій. Тут ніколи не можна бути впевненим на сто відсотків у власній перевазі чи, тим більше, в перемозі. Завжди знайдеться хтось, хто зуміє протиставити щось супроти твоїх прийомів. Завжди потрібно бути уважним, активним і готовим до нових маневрів.

Максим, відчуваючи печію на тілі від тертя об землю, часто змінював положення тіла. Це давало йому змогу не отримувати серйозніших ран. Йому таки вдалося змінити напрям. Титанічні зусилля увінчалися успіхом. Запорожець намотав на одну руку мотузку й на ходу зачепився нею за корінь, роблячи таким чином щось на кшталт зашморгу. Інший бік мотузки був зав’язаний навколо вершника. Так татарину було зручно втримувати свого полоненого й водночас спрямовувати коня. Зараз же неможливість відкинути кляті пута навпаки зіграла проти вершника. Максим розумів, що нині можуть проходити останні секунди його життя. Тому вчепився в корінець як в останню надію. Вершник же, навпаки, був впевнений у своїх діях і не мав жодних сумнівів щодо них. Дуже часто такі моменти вирішують долю битви. Раптова зупинка заарканеного не лише знесла татарина з сідла. Швидкість була така, що мотузка від раптового напруження перебила хребет комонному. Нещасний вершник лежав на землі й від шоку ніяк не міг зрозуміти в чому справа. Рука вийняла з піхов ятаган і хвацько розмахувала ним, але ноги ніяк не слухались. Паніка і страх. Це страшні відчуття. Але в таких випадках саме вони часто опановують людиною. Ніхто не хоче так помирати. Кожен воліє зустріти сою долю спокійно, знаючи, що навколо мир, спокій та рідна сім’я.

Чи багато людей змогли зустріти кістляву в таких умовах в Україні в XII-XIII століттях? Мабуть, що мало. Десятками й сотнями тисяч українців кримськотатарська орда забирала у ясир з мовчазної, а іноді й не мовчазної згоди зверхників Гетьманщини. Плату за допомогу орда брала без жалю й рахунку. Чи було воно того варте? Зараз вже важко сказати.

Тому героями української історії є не лише знамениті гетьмани, кошові отамани, полковники, сотники, курінні тощо, а й кожна людська душа, що проживає чи проживала на території України. Всі вони пролили багато крові й зазнали страшних мук. Серед усіх згаданих немає хороших чи поганих. Всі вони люди зі своїм характером, своїми переконаннями та своєю правдою. Не правий був Тутанхамон, коли казав, що правда завжди одна. Правда буває різна. Те, що добре й правильно для Росії, Польщі, Порти тощо, як правило, погано для України. Смерть сотень тисяч українців лиш українцями сприймається як трагедія та особиста втрата. Для окупаційних сил, що прагнуть поневолити й приборкати, то лиш голота, холопи…

Тіло Максима боліло й страшно пекло. Але часу не було. Титанічних зусиль вартувало козаку підвестися й озирнутися навколо. Дуже дивно, але лежачий на землі татарин виявився сам. Мабуть, янгол-охоронець Максима дуже постарався. Так чи інакше, а решта чамбулу десь не далеко. Розумний кінь запорожця наздогнав свого господаря й крутився поруч з ним. Максим довго не думав, скочив на коня й чимдуж помчав геть. Хвилин за десять він стишив ходу й далі поїхав спокійніше. Тільки тепер вже розсудливість в ньому взяла гору й подальше просування здійснював з максимальною обережністю. Хорт розумів, що другого шансу так легко вийти з такої халепи доля може й не подарувати.

Максим боявся, що тепер по його сліду можуть йти татари й зовсім не хотів привести їх у село своєї коханої. Тому витратив чимало часу, щоб заплутати сліди й обірвати їх в якійсь річці. І тільки після цього попрямував до Олени.

Радості дівчини не було меж, але вона спохмурніла й заметушилася, коли розгледіла в якому стані Максим. Одяг на ньому був обірваний, а в місцях, де була здерта шкіра, сочилася кров. Дівчина швиденько все приготувала, щоб козак викупався, промила йому рани й обробила їх якимись цілющими мазями та настоянками. Від тих настоянок рани добряче пекли. Максим кривився, але терпів.