13

13

Коряк Нерубаний жив на околиці невеликого хутірця. Він зовсім не був товариською людиною, прагнув спокою і самотності. Тому й поселився з боку, подалі від людей. Щоправда, зараз хутір був напів покинутий і обійстя Нерубаного виглядало найсвіжішим серед інших дворів. Це зараз старий Коряк такий мовчазний і відлюдькуватий. Раніше, коли козакував, він мало чим відрізнявся від решти козаків. Завжди веселий, завзятий та відчайдушний. Але дуже боявся ран. Він завжди казав: «хоч би один удар і смерть, хоч би без каліцтва». Ніхто не знає звідки в нього така боязнь. Як не дивно, його тіло й справді не мало шрамів і рубців. Тому й прозвали Нерубаним. Всі говорили, що він характерник і що ворожа зброя його не бере. В основному це сприймалося як жарт чи легенда, але частка правди цьому й справді була. Нерубаний багато вчився у галдовників і досяг того, що зміг сам себе заговорити. Звісно, від смерті себе порятувати не міг, ніхто не може. Але дещо йому таки вдалося. Коряк і справді мав дуже мало шрамів на тілі, що було дивиною як для козака. З часом його почали вважати диваком чи навіть божевільним і сторонитися. Спочатку це ображало Коряка й він через те хвилювався й переживав, але час ішов і одного разу йому наче перемкнуло. Чи то щось сам зрозумів, чи приснилося щось, але він і сам став відлюдькуватим самітником. Тоді й душа його заспокоїлась.

Артем ніколи не гостював у Нерубаного. Лише по розповідях знав де той живе. Але знайти двір Коряка виявилось досить просто бо вигляд його дещо відрізнявся від решти дворів як на цьому хуторі, так і взагалі всіх, що бачив Грак. Обійстя чимось було схоже на невеличку фортецю. Жодних перелазів у паркані не було. Ворота теж досить незвичні на вигляд. Схоже, їх оформлення господар запозичив у одній з далеких країн, де гуляв колись разом з братами-козаками. На воротах і хвіртці було вирізьблено багато всіляких чудернацьких візерунків, а на дашку висіли різні торбинки, пучки рослин та інші фігурки. Загалом всі вони скидались на якісь амулети абощо. «Невже старий в язичництво подався?», - подумав Артем.

Хлопець зліз з коня, підійшов до хвіртки й штовхнув її. Дивно, але так легко відчинилася. Артем думав. Що тут буде все зачинено на сім засовів, але ж ні. В середині двір нічим не відрізнявся від інших. Грак ледь помітно посміхнувся. В якусь секунду він очікував побачити тут великі брили у вигляді язичницьких ідолів. Але ж ні. Все було чисто й охайно. Значить, старий ще живий і при силі.

Артем обводив поглядом дворище і наштовхнувся очима на людську постать. Хлопець навіть трохи злякався від несподіванки. Старий з’явився так раптово й тихо, що Грак того й не помітив. Зовнішній вигляд старого одразу видавав козака. Сивий рідкий довгий оселедець, такі ж самі вуса й люлька в зубах. Лиш очі були якісь незвичні: жовті і яскраві, наче у вовка в темряві. Артемові аж холодок по хребту пробіг.

- Вітаю, - зняв шапку й поклонився Артем.

- Здоров, - сухо відповів старий.

- Ви мене не бійтеся, - посміхнувся Грак, - я шукаю Нерубаного Коряка

- Не боюся тебе, - без будь-якої інтонації сказав старий. – Бачив я й страшніших. Та й не ввійшов би сюди ніхто злий чи нехрещений. А як шукаєш Нерубаного, то ти його знайшов. Кажи що треба.

- Маю розмову.

- Спочатку коня заведи, не годиться товариша кидати. Он там йому місце. Води налий і вівса з сіном дай. Там все знайдеш. А я зараз щось перекусити придумаю.

- Ну що ви. Не потрібно, - Артем зам’явся бо чомусь почувався поруч з цим дідом якимось хлопчиком.

Кирик глянув на гостя, нічого не сказав і пішов.

Артем таки послухався господаря. Коня завів і поставив там, куди вказав Коряк. Приніс води, вівса й сіна. Кінь задоволено захропів, закивав головою й почав їсти-пити.

Тут вже й Нерубаний показався. Він махнув хлопцю рукою, мовляв, давай за мною. Вони зайшли за хату, де під яблунею стояв стіл, а на ньому стояли різні наїдки.

Артема такий достаток на столі здивував. Він думав, що старий мало не в злиднях тут сам живе. А в того виявляється всього вдосталь. Коряк зрозумів німе запитання гостя.

- Все своє. Тримаю невеличке господарство: пасіку, город. Сил поки що слава богу, то й вистачає всього.

Артем сам не зрозумів для чого він спочатку відмовлявся від частування, адже був дуже голодний з дороги. Добре, що дід його не послухався.

- Отож, хотів з вами побалакати про…

- Ти спочатку поїж. Потім розмовляти будемо, - перебив парубка Нерубаний.

Артем з радістю на те пристав. А коли обоє трохи наситились, Коряк сказав:

- Ну що ж, хлопче. Скажи спочатку як тебе звати й хто ти будеш?

Граку аж ніяково стало. Дійсно спочатку варто було б про себе сказати, а потім вже з балачками лізти. Раніше Артем за собою такого не помічав. Розгубленим почувався хлопець поруч з цим чаклуном. Може це він навмисне так робить?

- Мене звати Артем Грак. Я козак. Нині виконую завдання Хмельницького й Джалалія. Шукаю зниклу під час битви булаву нашого гетьмана.

Очі Коряка округлилися, але більше ніяк свого здивування не видав.

- Розкажи-но детальніше, - погладив вуса Нерубаний.

Грак розповів все від початку подорожі й до того часу, коли зайшов до Коряка у двір.