12

12

 Артему таки не здалося. За ними й справді слідкували. Спочатку на новоприбулих ніхто не звернув уваги. Зрештою у таборі панував певний сумбур у зв’язку зі смертю зверхника. Але були й ті, хто не втрачав пильності й слідкували за всім, що робиться навколо, особливо відносно підозрілих людей, які нишпорять у наметі спочилого князя. І Артем з Максимом швидко привернули їх увагу.

Коли козаки покинули табір Вишневецького у напрямку сусіднього табору, частина зацікавлених спостерігачів теж направилась туди. Але там підозрілих хлопців ніяк не могли знайти. Зрештою вони таки допетрали, що нікого тут не знайдуть. Але час втрачено. Тепер потрібно наздоганяти. Саме цього й прагнули запорожці. Козаки виїхали з табору, сховалися за найближчим пагорбом і трішки зачекали. За ними ніхто не їхав. Тепер є трохи часу. Хлопці поїхали далі.

А вже за пів години з табору таки виїхало троє вершників в повному озброєнні. Вони трішки покрутились шукаючи сліди переслідуваних та визначаючи напрям їхнього руху й швидко помчали степом. Це були досвідчені бійці й слідопити. Від таких так просто не втечеш і не заховаєшся. Час від часу, ненадовго зупиняючись для перевірки напряму руху за слідами, невеликий загін швидко пересувався степом аж поки доїхав до гаю. Тут вершники знову оглянули сліди й вже дещо обережніше поїхали між дерев. Вони побоювалися засідки. Адже невідомо кого саме переслідують і на що ті люди здатні. Але жодних пригод не трапилось. Гай був тихий та спокійний. Аж ось вершники побачили край бору, а за ним двоє переслідуваних ними чоловіків, які не обертаючись зникли з очей бо кудись різко спустились. Дуже добре. Отже, за гаєм досить різкий спуск. Якщо зараз напасти, то атаковані будуть нижче, а це дає перевагу при атаці. Троє вершників прискорились, щоб не упустити такого шансу. Вони швидко мчали на ходу дістаючи шаблі й готуючись до бою. Вже майже досягнули краю переліску, як раптом щось наче вдарило їх, кого по шиї, кого в груди й вони як їхали, так і повилітали з сідел. Коні нічого не зрозуміли й помчали далі. Артем і Максим часу не втрачали. Вони швидко підскочили до лежачих переслідувачів і до того як вони встигли оговтатись, порішили двох із них. Третього ж швидко скрутили й зв’язали.

- Розказуй, - загарчав Максим.

Полонений злякався, але не розгубився. Видно було, що міцний горішок. Він якусь хвилину мовчав озираючись навколо. Вгорі над собою він побачив натягнуту між двох дерев мотузку. «От дідько. От на що ми напоролися. І як же це ми її не помітили?».

- Ви хто такі й що вам потрібно? – у відповідь запитав поляк.

- Ти мене не дратуй, хлопче, - Максим і справді почав нервувати, - і дурником не прикидайся. Я багато балакати й пояснювати не люблю й не буду. Ми помітили вас ще в таборі. Ви нас переслідували. Отже, пропоную ще один раз і це востаннє. Далі буду відрубувати щось від тебе потроху. Розказуй!

- Ми з товаришами просто їхали у своїх справах. Хто ви, мені не відомо. Так, я був у таборі. Тепер їду звідти за наказом командування. А тут ви. Вбили моїх помічників і зриваєте виконання наказу самого Потоцького. Хіба за те, що напрямок руху наш з вашим збігся, треба вбивати? Ви про це пошкодуєте. Ми королівські воїни. Вас засудять на смерть.

- Так, гарна спроба, ляше. Але ми в таке не повіримо.

Полонений зрозумів, що перед ним не поляки, як він подумав спочатку. Це, скоріше за все, козаки. Ще гірше. Їх подібними погрозами не налякаєш.

Козаки підняли полоненого на ноги, обхопили його руками дерево й прив’язали до нього.

- Я так не люблю усіх цих допитів, знущань і крові, - скривився Максим. – Давай ти  сам нам все розкажеш і бувай здоровий. Як тебе звати?

- Людомир, - відповів поляк.

- Ну от бачиш, - ніби аж зрадів Максим, - яке в тебе правильне ім’я. Мама, мабуть, називала. Люди в мирі мають жити й миритись між собою. А ви до нас пнетесь і пнетесь, наче вам свого мало.

Точно козаки.

Людомир мовчав.

- Чому ж мовчиш, Людомире?

- Нема чого тобі сказати.

Поки Максим розмовляв з полоненим, Артем підійшов до полоненого ззаду і точним ударом відтяв пальця руки. Від болю та несподіванки Людомир закричав, але тут же замовк. Він вирішив всіма силами триматися достойно.

- От бачиш, - розвів руками Максим, - це я ще потеревенити можу, а з ним ромова коротка. Що скажеш?

- Я ж уже все сказав.

Артем завдав ще одного удару і ще один палець відділився від руки. Людомир напружився і простогнав, але не закричав. Таки міцний горішок.

- Ти такими своїми відповідями робиш з нас дурнів. Для чого це? – сказав Максим.

Допитуваний мовчав.

Ще удар і ще один палець.

- Послухай, Людомире, - спокійно і навіть дещо приязно сказав Максим, - нас тут троє. Ніхто не бачить і не оцінить твоєї жертви.

Відважний воїн продовжував мовчати, хоча останні слова Максима посіяли зерно сумнівів у непохитному рішенні триматись до кінця.

Максим вловив крихітну іскорку сумніву в очах Людомира. Він дав знак Артему аби той не поспішав.

- Зрозумій, у нас все менше часу з тобою бавитись. Твоя подальша мовчанка зробить тебе калікою. Зараз це тільки кілька пальців. Не приємно, але і не так страшно. Наступною буде рука чи нога. Це вже набагато гірше. Але ти все одно скажеш нам те, що ми хочемо. Повір, ти не перший. Але тоді ти будеш зовсім калікою. І що робитимеш далі? Ні дівчатам, ні командирам ти будеш не потрібен. Так, може спочатку тебе й вшанують як героя, що стійко тримався. Але що потім? Ніхто не потурбується про тебе. Може хіба батьки, якщо вони в тебе є. Але і їм ти будеш тягарем. Чекали, що син допоможе на старості, а тут через твоє геройство… Ай. Що я тобі розказую. Сам усе розумієш.