11

11

До самого табору їх вже ніхто не чіпав. Тут було дуже багато різних жовнірів, загонів, командирів, полковників. Навіть таборів було кілька. Тож неможливо було проконтролювати хто, куди й для чого їде, йде чи біжить. Весь табір був як мурашник. Кожен виконував свою роботу. Запорожці заїхали до його нутрощів. Вони шукали в кого б запитати де тут табір Вишневецького. Лиш потрібно правильно обрати того в кого питати. Це має бути простий жовнір. Такий зайвих питань ставити не буде. Бо як натрапиш на якогось командира, то почнуться розпитування: а хто ви? а нащо вам? Так можна й неприємностей собі на голову знайти.

Ось назустріч саме йде якийсь вояка. Досить молодий і одяг на ньому зовсім не шляхетський.

- А скажи но нам, хлопче, - звернувся Максим, - де тут табір Яреми Вишневецького?

Хлопець махнув рукою в західному напрямку й мовчи пішов далі. От і добре. Козаки спішилися й далі пішли пішки ведучи коней за вуздечку. Так вони менше виділялися у юрбі. І справді, за кілька хвилин вони вийшли за межі табору, а попереду був інший. Теж дуже великий. Польські зверхники влаштували свої табори окремо й вони навіть не перепліталися між собою. В цьому таборі також була метушня. Козаки відчули, що нині тут можна почуватися спокійніше й безпечніше, ніж в інших таборах. Жовніри цього табору були дещо збентежені бо ще не зовсім розуміли що трапилось і хто тепер головний. Така ситуація була на руку Максиму й Артему. Вони йшли спокійно до центру табору, де височів і виділявся своїми розмірами й пишністю намет Вишневецького. Тут теж панувала метушня. Не зрозуміло було хто тут що робить. Всі носилися з чимось хто куди. На двох прибулих ніхто не звертав уваги. Козаки зайшли до намету. Він не був надто пишним. Ярема був воїном, що не кажи, і прагнення до надмірних розкошів не мав. Запорожці вирішили розділитися й понишпорити навколо. Так буде швидше. А надовго тут затримуватись ніякого бажання не було. Однак пошуки нічого не дали. Ніякої булави ніде не було видно. Хлопці все шукали й шукали, але надія танула. Зрештою, потрібно звідси йти, поки не попалися на очі комусь, хто ними зацікавиться. Максим помітив, що один хлопчина активніше інших тут бігає та роздає вказівки іншим. Ймовірно, це слуга Яреми. Він має знати все тут більше, ніж інші.

- Гей, хлопче, - покликав Максим.

- Так, пане, - той швидко підійшов.

- Ти ж знав Вишневецького?

- Не те слово. Я був його помічником довгі роки.

- То скажи мені, чи не бачив ти останнім часом у свого пана булаву?

- О, звісно, - відповідав хлопець. – Не так давно вона з’явилася, але він був на сьомому небі від щастя.

- А де вона зараз?

- Вибачте, пане, але чи не могли б ви назватися? Не пам’ятаю вас серед знайомих пана Вишневецького.

- Як тебе звати? – запитав Максим.

- Збігнев Заремський, - відповів хлопець.

- Ти правий, Збігневе, - Максим активно думав над тим як викрутитись. – Ми з твоїм паном бачились не часто. Точніше, ми якось брали участь в одному поході. Я йому життя врятував. Так і познайомились. З того часу ми не бачились. Але днями до мене примчав посланець. Сказав, що пан Ярема дуже хворий і просить мене прибути до нього. Має важливу справу. Я дуже здивувався. Але посланець передав мені листа, в якому  пан Вишневецький повідомляв, що підозрює отруєння і не може нікому зі свого оточення довіряти. Адже невідомо хто саме міг вчинити таку підлість. Також він писав, що ймовірною причиною його підступного отруєння може бути певний предмет, який днями потрапив до нього. А саме булава самого Хмельницького. Тобі ж, ясна річ, відомо про це.

- Так, так. Звісно відомо, - Заремський не хотів визнавати, що його пан і йому не довіряв.

- Прикро, але, як бачиш, я не застав пана Вишневецького живим. Тож тепер вважаю своїм обов’язком розібратися що з ним трапилось. І якщо причиною трагедії й справді була та злощасна булава, то мушу її відшукати. Звісно, кожного, хто надасть свою допомогу, буду викреслювати зі списку підозрюваних.

Максим забалакав Збігнева і той забув, що йому так і не назвалися.

- Отож, повернімося до мого питання. Де зараз його булава?

- Не знаю, пане. Пан Вишневецький нікому її не показував. А коли помер, вона кудись зникла.

- Слухай, хлопче, - Максим трішки нахилився до слуги й почав говорити тихіше, але загрозливіше, - я добре бачу, коли люди брешуть. І ти зараз брешеш. Ти маєш зрозуміти, що все дуже серйозно. Мені немає діла до того кому ти її віддав, продав, обміняв, але ти маєш мені сказати все, що знаєш. Або ти мені тут і зараз все розказуєш, а я зникаю так само раптово, як і з’явився. Нікому нічого про те не розказую, не зазіхаю на вторговані тобою за булаву гроші. Те все мене не цікавить. Я знаю, що ти не вбивав свого господаря. Або ж ти наполягаєш на своєму і стаєш співучасником злочину. Ти ж не дурний хлопчина і маєш розуміти, що навіть якщо ти тут ні до чого, зовсім не обов’язково, що тебе виправдають. Ти не шляхтич, а за долю простого хлопця ніхто перейматись не буде. Зроблять крайнім та й уся справа. Діймав тебе господар, от ти й вирішив і тирана позбутися, і грошенят заробити. Розумієш?

- Так, - похнюпився Заремський.

- То я слухаю.

Збігнев Заремський потрапив на службу до Вишневецького через якісь там родинні зв’язки. Хтось комусь його порекомендував і таке інше. Він справді був не дурним хлопчиною. Князь це помітив і наблизив Збігнева до себе. З часом хлопцю почали довіряти все серйозніші доручення. Збігнев це бачив і неабияк радів. Він сподівався, що поруч з таким славетним князем і сам буде як сир в маслі. Тому служив вірою і правдою. Відмовлявся від будь-яких непевних пропозицій, дистанціювався від всіляких змов, пліток та будь-чого, що могло б кинути тінь на його репутацію. Це давало свої плоди. Вишневецький міг обговорювати певні справи в його присутності або навіть міркувати при Заремському вголос про якісь справи. Однак, кожного разу, коли Збігнев намагався дати якусь пораду, князь спалахував і казав, що то не його справа і нічого тут підслуховувати. Та хлопець на такі випади свого господаря не ображався. Всі знали про запальний характер князя. Все йшло досить добре. Все було на своїх місцях. Ця війна з козаками мала принести ще більшу славу Вишневецькому. Заремський всіляко допомагав і годив своєму господарю знаючи, що чим вище підійметься князь, тим більше перспектив буде і в нього самого. А якщо Вишневецький стане королем, то Збігнев може стати одним з найвпливовіших людей Речі Посполитої. І ця ставка загалом була правильна. Але трапилось те, що трапилось. Князь досить раптово помер. Тепер молодий хлопчина Збігнев Заремський нікому не був потрібен. Особливих збережень у нього не було, тож почати нове життя не було за що. Він дуже через це переймався. Стільки сил і часу було витрачено, а результату ніякого тепер не може бути. Та одразу після смерті князя до хлопця звернувся пан Домінік Міхалевський. Він запропонував Збігневу грубі гроші за те, що той віддасть булаву, але так, щоб того ніхто не побачив і не здогадався. Заремський погодився. Звісно, він розумів, якщо йому за таких умов пропонують серйозну суму, то за ту булаву можна виторгувати й більше. Але хлопець також розумів, що там, де великі гроші й ризик великий. А він сам по собі, спину ніхто не прикриє, тож і лізти на рожен не варто. Тим більше, що на запропоновані гроші він цілком зможе відкрити своє невелике господарство й більше ні перед ким не бігати й нікому не служити. «Що ж, князю Вишневецький, хоч так від тебе нагороду за всі свої труди візьму», - говорив собі Збігнев.