10

10

Одночасний постріл з двох самопалів прозвучав як один і двоє вершників впали з коней. Той, що тримав в руках пістоля, перелякався. Його самопал був розряджений. Він дістав шаблю й ляснув нею коня, намагаючись втекти, але на його шляху став Максим. Залишившись сам, жовнір втратив бойовий запал і не мав наміру ні з ким битися. Тому розвернувся, щоб спробувати втекти в інший бік, але тут вже стояв Артем. Вершник закричав і кинувся на Артема. Грак помітив, що противник панікує, тому особливої загрози від нього можна не чекати. Поляк на скаку замахнувся шаблею на козака вкладаючи в цю атаку всю свою силу. Артем, зберігаючи спокій, заблокував шаблю нападника своєю шаблею та завдав удару ножем, який був у іншій руці, противникові в шию з такою силою, що перебив йому хребет. Поляк впав з коня як мішок. Він ще кілька секунд похрипів і затих.

Хмара спостерігав за цим дійством і не міг повірити своїм очам. Оце так везіння. Хто б міг подумати, що таке може трапитися під самим носом у польського війська. Козаки підійшли до Грицька. Той був поранений, але живий і, судячи з обличчя, мав добрий настрій.

- Дякую вам, хлопці. Життя мені врятували. Ніколи цього не забуду, - затараторив Хмара.

Козаки спокійно вислухали хвилю емоційної вдячності. Не вперше доводилось чути подібне. Звісно, люди надзвичайно вдячні, коли хтось вириває їх з пазурів сперті.

- Нема за що, - відповів вдячному врятованому Артем. – Ти краще розкажи хто ти, що тут робиш, чому за тобою гналися? Може ти польський розвідник абощо й ми дарма тебе врятували?

- Господь з вами, хлопці. Я звичайний селянин. Звуть мене Грицько. Грицько Хмара, - було видно, що рана серйозна й Грицьку боляче розмовляти. – Я ніколи не ліз у всі ці політичні справи й таке інше.

- То як тут опинився й для чого?

- Я все своє життя прожив у селі де народився. Там же й одружився. Жив як усі. Та одного разу, кілька днів тому, в селі з’явився чоловік. Звали його Семен.

- Карась? – запитав Максим.

- Що? А, так. Семен Карась. А ви звідки знаєте?

Козаки мовчали. Грицько зрозумів, що ніхто йому не відповість, тому продовжив:

- А я якраз з дружиною трішки посварився та йшов до кума чарку випити. А тут Семен. Питає чи можна тут десь попоїсти за якусь роботу. Ну я його з собою взяв. В кума ми підвечеряли та випили трішки. А далі, думаю, куди цьому бідасі діватися на ніч. Та й запропонував йому переночувати в себе. Семен погодився. Вже в мене вдома він запропонував мені піти з ним. Сказав, мовляв, має щось таке, за що достойники війська Речі Посполитої готові заплатити грубі гроші. А самому нудно та й страшно йти невідомими землями. Я спочатку відмовився. Якась дивна була пропозиція. Думав, може сп’яну вигадує щось чоловік. Але вранці він мені те саме заговорив. А в мене двойко діток і дружина постійно бурчить, мовляв, за кого я вийшла, грошей немає, як злидарі живемо. Я трішки повагався та й погодився. Тепер вже як почула моя, що я йду, іншої заспівала. Куди ти, каже, підеш, на кого мене та дітей покинеш. Разом воно краще й спокійніше… Але я не звик змінювати рішень. Та й дуже вже мене вабила можливість збагатитися на дурняк. Тож, не зважаючи на плач та крик дружини й дітей, пішов я з Семеном. Думав, ось повернусь з грошима, тоді побачите хто такий Грицько Хмара.

Грицько замовк, про щось роздумуючи.

- Ну, а далі що? – не витримав Максим.

- Спочатку все йшло добре. Ми наздогнали військо. Нас затримали роз’їзди з армії Яреми Вишневецького. Ми сказали, що маємо дещо важливе для їхнього командира. Як не дивно, нас до нього відвели. І коли ми показали йому ту булаву, очі його засвітилися, а сам він аж засяяв. Радості його не було меж. Далі Ярема приймав нас як рідних. Ми не наважувались щось сказати про винагороду. Але наступного дня він сам про це заговорив. Сказав, що не тільки дасть нам золота, а ще подарує кожному по хутору, де самі й будемо порядкувати. Нам мало ноги не віднялися від радощів. Він лиш сказав, що потрібно кілька днів почекати, поки оформить всі документи. Ми були не проти. По-перше, нас ніхто не питав, а по-друге, те, в яких умовах ми перебували при ньому, нас цілком влаштовувало. Попри похідне положення, і випити й закусити було вдосталь. Ми з Семеном літали в хмарах і все будували плани та мріяли як будемо влаштовувати свої хутори. Але Вишневецький раптово захворів і захворів серйозно. Нас запідозрили в отруєнні й взяли під варту. Ми, звісно, виправдовувались як могли, але нас ніхто не слухав. До самого Вишневецького нас вже не пускали. Кажуть, він уже був не в змозі приймати рішення. І от він помер*.

- Ярема помер?! – мало не в один голос запитали козаки.

- Так, вчора.

- Нічого собі. Як так? То ви його отруїли?

- Та ні. Які там отруїли. Для чого воно нам? Ми чекали, поки він нас нагородить.

- Так, так. І що далі?

- Вночі Семена забрали. Один з вартових казав, що його допитували й катували всю ніч. А вранці я сам бачив, як бідолашного посадили на кіл. Потім прийшли до мене й сказали, що я наступний. Якщо не зізнаюся, то вранці повторю долю свого друга. Я вирішив не чекати вечора. Оскільки я простий селянин, то особливо мене не стерегли. Що я можу зробити? Я цим скористався й втік. Далі ви самі знаєте.

- А булава де? Куди вона поділась після смерті Яреми? – запитав Максим.