9

9

Спочатку стало темно. Потім все навколо засяяло як у театрі. За якусь секунду почалася дія. Ось маленький хлопчик гарно одягнений біжить зеленим лужком граючись з псом середніх розмірів. Нічого цікавого. Картина стандартна й опосередкована. Окрім чогось одного. Керножицький споглядає дію та не може зрозуміти що саме його так в ній приваблює. І ось, нарешті до нього доходить. Це він сам біжить тим лужком. Бернард пригадав ті часи, коли міг так безтурботно жити й просто безтурботно гратися цілими днями. Хоча ні, якийсь час ще доводилось приділяти навчанню. Керножицький спостерігав сам за собою ніби збоку, так, наче це хтось інший бігає й грається з собакою. Бернард на диво точно згадав саме той день. Зараз його покличе мама. Молода й дуже вродлива жінка.

- Бернардику! Берні! – почувся лагідний, але впевнений голос мами, пані Керножицької.

Малий хлопчина зупинився. Він почув голос, але не зрозумів що говорилося.

- Берні! Час вечеряти. Не запізнюйся, - знову гукнула мама.

Пес весь час стрибав на хлопчика й спонукав гратись далі. Але Бернард знав, що маму краще не дратувати. Тому бігом помчав додому. Його вже ніхто не чекав на вулиці. Це було дивно, адже його завжди чекала служниця й проводила до столу. Це було так безглуздо й от тепер ця безглуздість зникла. Керножицький швиденько вимив руки й побіг до столу. В кімнаті, що передувала тій, де розміщався стіл, Бернард зупинився й продовжив свій шлях точеним кроком шляхтича. Пані Керножицька не була злою чи надто суворою. Однак, відносно виховання сина, вона була безкомпромісною й за недотримання етикету могла  покарати. Та цього разу все було інакше. В кімнаті не всі сиділи за столом і чемно чекали поки решта збереться до столу, як це було завжди. Навпаки, всі були веселі, кожен робив, що хотів. Хтось їв стоячи та ще й розмовляв при цьому. Раніше це було неприпустимо. А тепер і сама пані Керножицька весело проводила час. Вона посміхалася й розмовляла зі всіма весело жартуючи. Бернард спостерігав за всім цим з подивом і посмішкою. Щойно пані Керножицька його побачила, тут же підійшла.

- Ой, синку, може й дарма я була така сувора з тобою.

- Та ну що ти, мамо, - він справді вважав, що вона занадто сувора, але не хотів її засмучувати.

- Якби ж я знала. Якби я тільки знала. Але нічого. Тепер все буде інакше. Тепер ти знову будеш поруч зі мною.

- Ні, мамо, - сказав Бернард намагаючись звільнити свою руку з її руки, - я не буду з тобою.

- Так, мій любий, - посміхаючись говорила жінка, але руку сина тримала міцно, - тепер назавжди. Але не бійся. Все добре.

Бернарду стало не до веселощів. Він зі всієї сили намагався вирватись, але нічого не виходило. А пані Керножицька й всі навколо дивилися на нього та посміхалися, ніби не помічали настрою хлопчика.

Керножицький прийшов до тями. Серце його швидко билося. Насниться ж таке. Його мати померла багато років тому. Навіщо вона тепер кличе його до себе? Рано ще. Пожити хочеться. Тим більше, що справи йдуть добре. Життя, можна сказати, вдалось.

Сонливість покинула Керножицького й він відчув сильний головний біль. Спробував змінити позу, але зрозумів, що зв’язаний.

- От і наш друг до тями прийшов, - сказала одна з двох тіней, що саме підійшли до лежачого.

- А я вже переживав, що перестарався, - серйозно сказав Максим, - і не прокинешся більше.

- Ти б ще трішки зачекав і не прокинувся б більше я, - наче й пожартував, але не всміхаючись Артем.

-Хто ви такі й що вам потрібно, - Бернард намагався говорити впевнено й спокійно. – Ви хоч розумієте, що наробили? За мене вам голови повідрубують, на палю посадять. Сам Потоцький…

- Слухай, - перебив Бернарда Максим, - ми б тебе з задоволенням вислухали, але маємо мало часу на розмови. Тому говорімо по ділу.

- Що за лист? Кому маєш передати? – запитав Артем.

Пан Керножицький гарячково думав. Невже це все через цього листа? Що там може такого бути? Він не знає, але якщо ці зарізяки так ним цікавляться, значить там щось важливе.

- Не знаю я що це за лист. Передати маю Потоцькому.

- А Потоцький де?

- А то ви не знаєте. З армією він.

- А армія де?

- Не знаю. Я не звідти їду.

- А звідки? – не вгавав Артем.

- За дорученням їздив, у справах.

- Добре, це все, що хотіли дізнатися.

«І що, це все?», - подумав Бернард. Він очікував ще питань. Куди він їздив? За чиїм дорученням? Які плани має Потоцький? Та безліч питань, які поставив би сам Бернард, якби йому попався хтось з козацького війська. Тим більше видно, що не остання людина в Речі Посполитій, може щось знати. Думав, не повірять йому відносно листа й будуть допитувати далі. А тут на тобі. То й добре. Нічого важливого не розповів, отже своїм не соромно буде в очі глянути. А ці теж нічого важливого не питали, значить і вбивати не будуть. Надто веселі й безтурботні. Так себе заспокоював Керножицький.

- Можна питання? – насмілився зв’язаний Бернард.

Козаки переглянулись.

- Ну, питай.