8

8

Близько однієї милі вище за течією в невеличкому гаю, що ряснів густими зеленими фарбами поряд з річкою, Максим та Артем розвісили свій одяг проти сонця, щоб той швидше висох.

- Треба трішки відпочити, - сказав Хорт сідаючи на землю.

- Так, - погодився Грак, - такі речі забирають чимало сил.

- Еге ж. Але все одно це краще ніж потрапити в лапи до ляхів.

Запорожці лежали мовчки. Кожен думав про своє. Максиму з голови все не йшла Оленка. Його голова була забита думками про неї з того часу, як вони розпрощалися в Калинівці. Хорту вже важко було згадати як він жив до того як її зустрів. Хіба ж так можна, вештатись самому по світу як бовдур без роду і племені? Ніхто тебе не любить і не чекає, нема до кого прихилитися. Це зараз так розмірковував Максим, а ще якийсь тиждень-два тому його світогляд був зовсім іншим. Максим навіть серйозно не задумувався над створенням сім’ї чи влаштуванням свого закутка. Це все не мало значення. Що буде на старості років? Та бог з вами. До старості ще дожити потрібно. Скільки таких козарлюг як він доживають до старості? Не багато. Ворожа куля чи шабля швидше упокоїть. А якщо й доведеться вижити, то скільки тієї старості? З таким життям, як у козаків… І на морозах мерзнуть, і на сонці печуться, і голодують, і жили в походах рвуть, і рани по всьому тілу, і горілкою не гребують. Таке вони мають життя, що довга старість лиш в одиниць. Хорт бачив, як помирали його побратими й наставники. Козацьке життя нічого не варте. Тисячами в боях лягали та що? Нема кому поплакати за ними. Як пощастить, то поховають побратими, а як ні, то лежить козак на полі бою розпростертий, підставляючи мертве понівечене тіло й сонцю, й дощу, й снігу, й морозу. Розтягнуть дикі звірі те тіло по степу, лиш кості білі залишаться. Ніколи ніхто їх вже до купи не збере і не віддасть шану козакові, що пожертвував собою заради майбутніх поколінь. Козацька доля. Сум бере, як про все те думати починаєш. Та з Максимом так не буде. В нього є Олена. Скільки можна по походах та по боях? Тепер можна десь осісти й спокійно жити. Діточок народити. То вже буде, дасть бог, і поміч на старості й поховати по-людськи буде кому. Максим лежав з закритими очима і посміхався своїм думкам. Все буде добре.

У Артема інші думки роїлися в голові. Як тепер Карася відшукати? В село повертатися зась. Там може бути пастка. Чекати довго не можна, бо як повернуться ті поляки, що гналися за ними, до війська й розкажуть про свою пригоду, то неодмінно будуть підсилені роз’їзди повсюди гуляти, щоб відшукати шпигунів. Потрібно їхати до війська раніше, ніж той загін. А там вже щось вивідувати. Залишатись і чекати не можна. Так собі подумав Грак і повернувся, щоб поділитись думками з товаришем, але, побачивши блаженну посмішку на його обличчі, все зрозумів і вирішив не турбувати. Він і далі лежав і думав. А думав він над тим, що то за польський загін за ними гнався. А раптом то якісь посланці. Може вони їдуть до війська у якійсь справ. Може ще й листа якого везуть. То була б велика удача. Треба розвідати що й до чого. Якщо все так, то можна їх перепинити й приїхати до поляків від їхнього імені. Серце Артема забилося частіше від такої можливості. Тож не варто втрачати час.

Грак встав і почав збиратися. Сонечко вже заходило за обрій. Час відповідний. Він поділився своїми думками з Максимом і той його підтримав. Дочекавшись темряви, запорожці крадькома подались назад до села. На щастя, хмари затулили місяць і навколо була така густа темрява, що здавалося ніби відчуваєш її шкірою. Залишивши коней край села, козаки пробралися до першої ж хати. Вони зазирнули у вікно. Там горіла свічка, а біля неї сидів кремезний сивовусий чолов’яга. Більше нікого видно не було. Артем залишився трішки позаду, а Максим тихенько постукав і вікно.

- Кого там чорти принесли? – не встаючи з-за столу прогарчав чоловік.

Йому ніхто не відповів. Максим підкрався до дверей і постукав у них.

- Я зараз комусь боки понаминаю. Що за жарти серед ночі?

Чоловік вийшов у сіни, взяв якогось рогача й відчинив двері.

- Не бійся, батьку, - тихо заговорив Максим, - я з Запорожжя, дещо запитати хотів.

- Звідки я можу знати? - роздратовано заговорив чоловік. - Вештається тут і днями й ночами всякого зброду…

- Дядьку, - перебив його Хорт, - ти не гарчи без потреби. Я з тобою нормально балакаю та ще не довго таким чемним буду й рогач тобі твій не допоможе.

- Чую козацьку мову, - лагідніше заговорив чоловік. – Заходь, синку.

Максим з чоловіком зайшов до хати, а Артем залишився зовні, аби, в разі чого, попередити.

Хвилин за десять Хорт вийшов. Його ніхто не проводжав.

- Ех, - видихнув Максим, - там чоловік до вечері запрошує. В нього й меду трішки є.

- Максиме, - виразно сказав Артем.

- Та то ж я так. Звісно що відмовився. Значить так. Дійсно, то польський загін. Десятеро жовнірів, і командиром у них якийсь Бернард Керножицький. Вони звідкілясь їдуть до війська у справах. Тут затримались бо чекали якогось листа. Сьогодні того листа доставлено й цієї ночі, ближче до ранку, вони вирушають до війська.

- Оце так удача, - зрадів Артем. – То їх тепер дванадцять?

- Що, - не зрозумів Хорт.

- Той, що привіз листа з ними залишився?

- Ааа. Ні. Їх декілька було. Вони примчали, листа віддали й назад тут же поїхали.