7

7

Ні в дружини, ні в односельців Степана Карася не вдалося до пуття вивідати коли саме він поїхав на пошуки вигідного покупця. Тож Максим з Артемом вирішили більше на це час не гаяти й подались навздогін.

Дорога була небезпечною, оскільки вороже військо могло залишати за собою невеликі загони наче гарнізон у містах, містечках та селах, щоб у разі відступу не натрапити на засідку. А, зважаючи на те, що козаків лиш двоє, зустріч навіть з невеликим загоном була вкрай небажаною. Та й завдання було не з легких. Потрібно знайти в широких степах людину, яку ніколи не бачив. Якби ще то був хтось зі знаті, то було б легше. Біля нього обов’язково крутилися б якісь люди, а в поселеннях гомоніли б про прибуття чи від’їзд, чи просто про те, що десь поряд проїжджав. А так, це простий селянин до якого нікому немає діла. Крім того, невідомо чи далеко він зможе зайти без хоч якоїсь охорони та ще й з такою коштовністю. Чимало зараз Україною розбійників гуляє. Якщо вже вони зустрінуться дорогою, то просто так не відпустять.

Так, всі ці ризики мали місце, але вони аж ніяк не скасовували завдання козаків. І вони вирушили. Слідів Степана Карася в степу, звісно не знайдеш. Але сліди багатотисячного війська знайти не проблема ні для кого. Тож хлопці вирішили йти слідами польської армії, справедливо вважаючи, що й Карась піде цим шляхом. Їхали спокійно, але сторожко. Населені пункти об’їжджали бо саме в них або біля них ворожі командири могли залишати свої загони. Максим з Артемом тямили у військових хитрощах в цілому. Ну а з військовими хитрощами та особливостями саме поляків теж довелося познайомитись. Не перший рік війна.

Вже була пройдена більша частина шляху від Берестечка до Білої Церкви. Одного разу, під’їхавши до місця чергового привалу армії, Максим з Артемом побачили там людей. Судячи з зовнішнього вигляду, це були місцеві селяни, які ходили великою площею місця відпочинку щось вишукуючи. А вишукували вони будь-що. Люди знали, що після військових могли залишитись якісь речі чи їжа. Народ був у такому становищі, що не гидував нічим. Окрім монет чи ще чогось коштовного, особливо цінилися знахідки шматків тканини. І чим більші, тим краще. Дуже тішилися молоді дівчата, коли хтось із батьків приносив додому гарну тканину у подарунок. А після польської армії часто залишалися шматки дорогої європейської тканини про покупку якої звичайному селянинові навіть мріяти не доводилось.

Загалом, наявність цих людей означала, що армія тут пройшла не так давно. Люди виходили на місце постою одразу після того, як армія його покине. Отже, якщо вони ще тут, значить військо пішло недавно. Якщо вони якось випадково не обігнали Карася, а армія не далеко попереду, то Степан з булавою має бути десь поблизу.

Козаки вирішили розпитати тутешніх чи не бачили вони тут не місцевого Степана. Але люди, щойно їх побачили, почали втікати та ховатись. Вони подумали, що то поляки, а зустрічатись з ними геть не хотіли та ще й заскочені на розтягуванні їхніх речей. Кілька селян, що мали вже поважний вік, не могли швидко втекти, і хлопці вирішили наздогнати їх. Старі побачили, що вершники прямують у їхній бік і чимчикували до села так швидко, як могли. Максим з Артемом не дуже й поспішали. Вони бачили, що переслідувані втекти все одно не встигнуть.

Проте, не встигли козаки наздогнати когось із людей, як почули постріл з боку села. Хлопці озирнулися й побачили поодаль на краю села загін вершників. Артем придивився.

- Ляхи, - тихо сказав він.

- От дідько.

Люди, як тільки забачили незрозумілих вершників, чимдуж помчали назад до села від гріха подалі. В селі саме перебував польський загін, який їхав до війська у своїх справах. Вони побачили схвильованих селян і вирішили довідатись в чому справа. Хтось із людей сказав, мовляв, там на полі ваші з’явилися. Поляки вирішили поїхати глянути хто саме там. Може, разом далі поїдуть. Та в полі вони побачили лише двох комонних. Це було дуже дивно й підозріло. Їздити цією місцевістю вдвох не лише небезпечно, а й заборонено командуванням. Було наказано не пересуватися такою непевною територією загонами чисельністю менше ніж п’ять осіб. За обставин, що склалися, існує небезпека взяття в полон ворожими розвідниками чи нападу місцевих жителів, які загалом на боці козаків.

Бернард Керножицький, командир цього невеликого польського загону, був людиною відповідальною і чекати, що він просто щось залишить як є, не доводилось. Така його риса подобалась воєводам. Вони довіряли йому найвідповідальніші справи, які потребували пильності й педантичності. Водночас його недолюблювали жовніри, яким відповідальність Керножицького часом була як кістка в горлі. Наскільки сумлінним у будь-якій справі був Бернард, такої ж сумлінності він чекав і вимагав від підлеглих. Йому невтямки як може бути по-іншому.

От і зараз Керножицький не пропустив ситуацію. Він мав впевнитись що саме за вершники їдуть степом. Бернард оцінив обстановку. Вершників двоє, відстань не дуже велика, втекти не зможуть. А в нього загін з десяти жовнірів. Перевага за ним з якого боку не подивись. Тож Керножицький вирішив привернути увагу невідомих і вистрілив вгору.

- Їх близько десяти, - зауважив Максим. – У відкритому бою шансів не маємо.

- Якщо шансів не маємо, то і вступати у відкритий бій не будемо, - резюмував Артем. – Якщо вже вони привернули нашу увагу, то просто так не відпустять. Зараз вони стоять і чекають наших дій. Їхати до них безглуздо. Їх десятеро, а може й більше. Може в селі решта загону.

- Відчувається свіже повітря. Десь тут має бути річка, - максим глибоко вдихнув. – Дістатися б до неї.