6

6

Ось уже і Броди. Доїхали без особливих пригод. Поляків не зустріли, дякувати богу. Довелось кілька разів збочити з дороги аби пропустити повз себе невеликі загони козаків і татар. Хоча, здавалося б, і перші, і другі мають бути друзями в дорозі, але невідомо що то за загони й навіщо тут вештаються. Татарам, як виявилось, довіряти не варто. А козаки теж різні бувають. Багато серед них розбійників ласих до легкої наживи. Та й виявляти себе зайвий раз теж не хотілося. Все згадували що приказував Джалалій.

Під Бродами опинилися коли сонце було в зеніті. Козаки вирішили в місті перепочити, привести себе до ладу та запастися харчами. А вже після півночі рушити далі в дорогу щоб вранці прибути на місце битви.

Дуже хотілося пити й хлопці зайшли до корчми. Вона була майже порожня. Тільки один чоловік спав за столом, може вже перепився, а другий щось п’яним голосом розповідав корчмареві. За шинквасом стояв молодий хлопець. Він докладав чималих зусиль аби вдавати, що йому цікаво те, про що говорить відвідувач. Навіть часом підтакував чи щось питав. Очі молодика аж засвітилися, коли Максим з Артемом увійшли до шинку.

- Вибачайте, дядьку Петро, - з удаваним співчуттям сказав хлопець, - відвідувачі.

- Так, так. Звісно, - дядько Петро глянув у бік козаків, розвів руками, відійшов і сів за стіл.

- Доброго дня, шановні, - привітався шинкар. – З дороги? Бажаєте поїсти, попити?

- Так, - відповів Максим, - давай нам і поїсти й попити.

- Чого бажаєте?

- Всього потроху. Для початку, меду нам глек. Далі чогось вареного, ріденького. Ну а потім ще закуски якоїсь м’ясної.

- Буде зроблено, - весело відповів хлопець і зник за дверима.

Козаки озирнулися і сіли за стіл, який стояв під віконечком. Тут вже з’явилася молода дівчина і принесла їм глек з медом та кухлі. Молодичка була досить приваблива. Максим провів її поглядом і підморгнув Артемові.

- Гарненька. Може покличеш з нами присісти? – запропонував Максим.

Артем тільки посміхнувся.

Цей шинок був сімейною справою. Господар з господинею вже давно нею займалися. Тепер он діти ще допомагають. Син з дочкою стоять за шинквасом і виносять страви, а господиня на кухні порядкує. Правда, іноді буває навпаки. Коли в корчмі багато люду, а особливо як якісь заїжджі незнайомці понапиваються, то господиня сама обслуговує. Бо до молодої гарненької доньки можуть почати чіплятися. Бувало таке. І до бійок доходило. А одного разу навіть шаблями рубатися почали. Краще до такого не доводити. По можливості, всі продукти постачають самі. Мають чимале господарство, яке забезпечує й овочами і фруктами, і м’ясом. Горілку, мед та пиво теж самі виробляють. Часто дечого не вистачає, то доводиться докуповувати. Зараз вже вся ця справа розрослася так, що без наймитів не обійдешся. Господарі все чекають щоб діти поженились та поодружувались, то й допомога була б. Бо наймити то не рідні й то не їхні турботи як воно буде. Вони думають тільки як зробити своє та отримати платню. Та ніхто їх за те не судить.

Їли хлопці з апетитом. Якби їх зараз бачили їх матері, то не налюбувалися б. Чи то й справді все було таке смачне, чи то хлопці вже давно не їли «домашнього». М’ясо й те було смачніше. Звісно, адже останнім часом вони їли лиш впольовану дичину, а те м’ясо тверде, сухе та й запах часом має специфічний. Інша справа – домашня свинина. Воно й жирніше, й ніжніше і приготоване не на відкритому вогні, а в печі з додаванням духмяних трав.

Відпочити вирішили тут же. Навіщо кудись пхатися за місто і шукати місце аби спати просто неба, якщо можна нормально перепочити в більш комфортних умовах? Тим більше вже тут.

Ближче до півночі козаки прокинулись і почали збиратися в дорогу. Їхня кімната знаходилася в тій же будівлі, що й корчма. Вихід був і окремий, але Максим пішов через шинок. Тут нікого не було. Артем зайшов слідом за товаришем і запитально подивився на нього. Хорт у відповідь почав нишпорити кухнею.

- В дорогу, - пояснив Максим збираючи харчі в торбу.

- Отакої. То потрібно було сказати, вони б приготували.

- То потрібно було. Я тоді наївся і про їжу не думав. А тепер подумав, що потрібно щось з собою взяти. Не будити ж господарів.

Артем знизав плечима на знак згоди з усім, що сказав побратим і поклав на шинквас кілька монет. Ну не крадії ж вони кінець кінцем.

До місця нещодавньої битви доїхали швидко. І козаки, і їхні коні були добре відпочивши, тому дорога здавалася легшою, ніж до цього. Доїхали, щоправда, не до самого поля бою, а до села Острів. Воно знаходиться північніше, тому козаки вирішили по дорозі спочатку зазирнути туди. Може хтось щось бачив чи знає.

В кого питати зрозуміло одразу. В селі немає корчми де скупчуються всі місцеві й не місцеві новини, плітки тощо. Але в кожному селі є ті, хто займається курінням горілки. Знайти такий двір в невеличкому селі ніколи не було проблемою. От і зараз для Максима з Артемом це проблемою не стало.

Вони підійшли до двору на який їм вказала жінка, що саме виганяла корову на луг. У дворі сидів вже немолодий чоловік. Радше, навіть, дід. Він дивився на прибулих і курив люльку.

- Здрастуйте, батьку, - привітався Артем.

- Здорові будьте, козаки, - відповів дід.