5

5

Зі сходом сонця Артем і Максим вже були готові в дорогу. Максиму, правда, так і не вдалося поспати, хоча він і подрімав трішки їдучи верхи. Кінь його теж не відпочив з дороги. Йому не тільки подрімати не вдалося, так ще й на деякий час довелося прискоритись аби встигнути до ранку повернутися в табір. Хорту навіть пропонували пересісти в дорогу на свіжішого скакуна, але той відмовився. Цей був йому як брат і ніколи не підводив.

Як і було наказано, хлопці перед дорогою під’їхали до хатки, де квартирував Джалалій. Щойно вони з’явились біля його порогу, як він сам вийшов. Тут же з’явився і Богун. Він теж хотів провести хлопців. Обидва були ще заспані.

- Ну що, хлопці, готові? – бадьоро запитав Филон

- Готові батьку, - відповіли обоє.

- Ще раз повторюю, про це не повинен ніхто знати. Старайтеся не влазити в різні історії без потреби аби менше привертати до себе уваги. Якщо якийсь бій чи ще щось таке, краще обійдіть стороною. Від виконання вашого завдання може залежати життя і доля тисяч людей. Тож на небезпеку себе дарма не наражайте.

Джалалій підійшов і обійняв кожного.

- Щасливої дороги.

За Филоном підійшов Богун.

- Раптом що, дайте знати, чим зможемо – допоможемо. В нас багато де свої люди.

Хлопці скочили на коней і без поспіху поїхали на захід.

- То які в тебе думки щодо наших дій? – запитав Максим, коли вони вже виїхали за межі табору. – Я розумію, краще було б зібратись і обговорити це до від’їзду, але зрозумій, така справа…

- Розумію, - посміхнувся Артем. – Кохання.

Він і справді розумів. В Грака теж колись була кохана дівчина. Звали її Одарка. Вона жила на хуторі поблизу Черкас разом з батьками та братом. Брат її був калікою з народження тому на службу не годився. Він дуже через те переживав бо мав неабияке прагнення до козацтва. Але через свою хворобу був прив’язаний до батьків. Їм він допомагав по господарству і допомога та була відчутна бо силу мав неймовірну. Лихо тільки з ногами, які від самого народження були криві. Він ходив по подвір’ю, але далеко йти було неможливо.

Отож, Артем доїздився до того, що запропонував Одарці одружитися. Вона одразу ж погодилася. Батьки благословили їх. Одарчин батько виділив молодим шмат землі для господарства і готувався будувати хатину. Все було розраховано. Артем вже уявляв собі спокійне життя в колі рідних. Дітки з часом з’являться. Та часто так буває, що людські бажання й мрії йдуть у розріз з планами долі. Грак в останнє поїхав на Січ аби пояснити все кошовому та своїм побратимам. За його відсутності на хутір налетіли татари й розграбували його. Артем повернувся додому з друзями щоб познайомити їх зі своєю нареченою та її сім’єю. Натомість побачили згарище та гору трупів. Одарчиних батьків порубали, бо вони вже немолоді, брата так само, бо той каліка. А саму Одарку забрали з собою. Не чекаючи ні хвилини, Артем зі своїми друзями кинулись наздоганяти чамбул щоб відбити полонених. Двоє поїхали на Січ по допомогу. За кілька днів переслідування, Грак знайшов свою кохану повішеною на одинокому дереві серед степу. Підмога з Січі встигла наздогнати людоловів і відбити земляків. Одна зі звільнених дівчина розказала, що Одарка не хотіла змиритися з полоном й однієї ночі під час привалу наклала на себе руки. Татари на те тільки посміялися й залишили її як є.

У Артема в середині все обірвалося. Всі його думки, плани мрії, кохання. Все зникло. Більше нічого не залишилось. Тепер тільки козаки, Січ і війна. Відтоді в нього, звісно, були дівчата, але до жодної він не прив’язувався й зустрічі були разові та недовгі.

Максим бачив, що Артем задумався й не підганяв його.

- За останніми розвідданими, - врешті заговорив Артем, - булави у польському війську немає.

- Наскільки перевірна та розвідка?

- Не знаю, але мені здається, якби булава була в когось із поляків, розмов про це вистачало б і вже скоро про те знали б усі. Хай не всі знають про її силу, але всі знають, що вона Богданова. А цього достатньо щоб про неї пліткувати.

- Так, думаю так би й було, - погодився Максим.

- Отож, пропоную йти до Берестечка, де її було втрачено. Там хтось з місцевих міг щось бачити чи чути. А може самі місцеві її й знайшли, коли нишпорили там після битви. Тільки треба дати невеликий гак щоб не натрапити на ляську армію, яка саме йде нам на зустріч і на її роз’їзди.

- Згоден, знову погодився Максим.

Максим зрадів, що хтось, не він, вже все обдумав і склав план дій. В нього самого останнім часом голова іншим забита.

Для уникнення зустрічі з поляками, хлопці вирішили обійти небезпечні місця роблячи гак на південь. Однак, така пересторога не відводила інших небезпек, тому Максим та Артем поводились дуже обережно. В цих місцях могли гуляти й татари, й окремі загони армії Речі Посполитої, й просто розбійники, які шукають поживи в степу.

Сонце пекло немилосердно. Повітря навколо наче плавилося. Щоб перечекати обідню спеку, козаки їхали й очима шукали собі підходяще місце. Ось поодаль за пагорбом показалось кілька верхівок дерев. Там має бути хоч якась тінь та прохолода. Хлопці направились туди. Вже в передчутті скорого відпочинку вони виїхали на пагорб за яким ховались дерева. І тут кожен з них вилаяв себе за таку необачність. Адже в тіні дерев сиділо семеро чоловіків. З їхнього вигляду стало зрозуміло, що це не військові. Скоріше якісь розбишаки. Одяг на них був в більшості не за розміром, отже з чужого плеча. Скоріше за все, з мертвого. Однак, Артем з Максимом трішки заспокоїлись, коли побачили, що в тих семи всього троє коней. Головне щоб самопалів з мушкетами не було.