2

2

Богун повернувся від гетьмана й покликав свого джуру Ониська. Той миттєво з’явився у дверях.

- Ти знаєш де нині Хорт? – одразу запитав полковник.

- Який хорт? – не зрозумів Онисько.

- Який? Такий! – перекривив джуру Богун. – Максим Хорт.

- Ааа. Той Хорт. Ні, батьку, не знаю. Давно за нього не чув.

- Треба щоб почув. Ось тобі завдання: дізнайся де зараз той пройдисвіт, зв’яжися з ним і передай, що я його кличу.

- Як же я його знайду? – розгубився хлопець.

- Слухай, Онисько, - Богун подивився своєму джурі в очі, - іноді мені здається, що я помилився взявши тебе до себе на службу. Справжні козаки з таким настроєм до справи не підходять. Ти отримав наказ. І перед тим як одразу піддатись сумнівам щодо можливості його виконання, спокійно обдумай, подумай як його можна виконати, як діяти, до кого звернутися тощо. А ти одразу нити починаєш. Зберись і долай труднощі. Наступне, що я хочу від тебе почути щодо цього питання, коли Хорт прибуде. До того часу нічого не хочу чути. Вільний.

- Козаки теж люди, - похнюпився Онисько виходячи.

- Що сказав? Ану назад, - заволав Богун. – Ти правий лиш частково, хлопче. Козаки люди, але не до кінця. Якби козаки були просто людьми, то не мати нам того, що маємо зараз. Великий народ стоїть горою за свої свободи. А в центрі того народу, в самому його ядрі – козаки. Вони є рушійною силою, основною силою й тією силою, яка спонукає та підштовхує людей до подвигів і самопожертви. Якби не козаки та не їх особливий бойовий та життєвий дух, то схилив би народ голову під ярмом і пнув живота, щоб пану догодити. Але ж ні. Бог все бачить. Та він не дає нікому нічого просто так. Не пускає він до раю рабів. Маєш довести, що є твоє право на свободу. Як довести? Час такий, що тільки кров’ю. Ніхто не буде з тобою рахуватися, якщо ти просто говориш і вмовляєш. А як візьмеш шаблю в руки та рубонеш навколо кілька разів, то голос твій стане гучнішим і важливішим. Слухатимуть його. А якщо таких як ти буде сотня, тисяча, десять, сто тисяч, то ніхто не посміє сунутись до такої сили. І зараз ми зрушили такий пласт, що ще не одну сотню років подібного зроблено не буде. Це історія, Ониську, тож потрібно виступати в ній як той, хто щось зробив чи хоча б намагався, а не залишитися сірою тінню, яку ніхто ніколи не згадає. Йди.

Джура вийшов.

Не те щоб часто, але регулярно Богун в такій манері розмовляв і наставляв свого джуру Ониська. Насправді, полковник бажав хлопцеві тільки добра. Але той був занадто м’якотілий. А в такі часи це не дуже добре. Якби Ониську довелось жити в якомусь панському маєтку під крилом якихось витончених дам, то була б інша справа. А серед козацтва та ще й в такі складні часи чим ти грубіший і сильніший, тим більше в тебе шансів. Шансів на що? Та на все, в тому числі й на виживання. Тому полковник поставив собі за мету наскільки зможе переламати характер джури й зробити його більш пристосованим до умов цього часу.

Онисько, як і багато дітей тих часів, не обирав собі долю. Його історія жорстока й в чомусь навіть банальна як для тих часів.

Козацьке військо поверталося з чергового походу, коли побачили на обрії густий чорний дим. Кошовий наказав одному з сотників взяти загін козаків і перевірити що там трапилось. В тому загоні опинився й ще зовсім юний Богун. Виявилося, що дим валував зі спустошеного села. По всьому було видно, що тут зовсім недавно орудували татари. На жаль, в певні відрізки часу на українських землях це було не таке вже й рідкісне явище. Навіть до роботи в полі люди виходили зі зброєю. Село горіло й тріщало. Побачивши козаків, зі своїх схованок почали вилізати його жителі. Чоловіки безпорадно стояли й мовчали, не знаючи що робити. Жінки голосили за своїми рідними й близькими, які або лежали бездиханні на землі, або були забрані в неволю татарами. Ще невідомо що краще. Багато селян бігли до козаків і, хапаючи їх за штани, молили допомогти. Хтось просив щоб наздогнали татарський чамбул і повернули полонених. Одна молода матір тримала на руках порубане немовля й підносячи дитину то до одного, то до іншого козака, просила аби ті допомогли й вилікували її дитя. В її очах вже не було нічого розумного. Бувалі козаки вже бачили таке. Мало шансів, що жінка оговтається й розум повернеться до неї. Богун заїхав у провулок, де було відносно тихо. Тут було три хати жодна з яких не палала. Мабуть, ординці не встигли тут попоратись. Козак відчув, що тут хтось ховається, тому дістав шаблю. Проїхавшись по вуличці, Іван нікого не побачив. Зате почув дитячий плач. Козак зістрибнув з коня й увійшов в одну з хат. В середині біля входу лежав чоловік з шаблею в руці та стрілою в грудях. Далі в кімнаті лежала молода дівчина з перерізаним горлом, а поруч сидів і плакав малий хлопчик. Дивно, що татари не забрали дівчину та її сина. Саме молоді дівчата та діти є їхнім найціннішим ясиром. Мабуть, поява козаків їх злякала й вони мусили швидко покинути село.

Богун як міг заспокоїв хлопчика і забрав з собою.

Козаки швидко покинули село бо допомогти місцевим нічим не могли. Виявилося, що й справді татари були тут зовсім недавно. Вони саме були в селі, коли побачили, що наближаються козаки. Далеко чамбул втекти не міг, тому кошовий відрядив великий загін догнати татар і відбити полонених. В той загін Богун не потрапив.

Іван сам ще був юнаком, тому дитину віддав на виховання у Січ. Але обіцяв згодом повернутись і забрати хлопця. Пройшли роки, Богун став полковником й одного разу виконав свою обіцянку. Хлопця забрав і залишив при собі джурою. Отож, Онисько не вибирав собі долю.