Глава 5

V

Гетьман Богдан вже був старий i часта нездужав. Виговський знав, що йому зосталось недовго жити i передпочував, що вiн сам швидко буде обраний на гетьмана. Сам Богдан, вже зовсiм слабий, покликав до себе старшину i просив вибрати за гетьмана не свого молоденького сина Юрiя, а досвiдного у всiх козацьких справах Iвана Виговського або полковника Лисницького. Наїжджаючи в Київ до Олесi, Виговський оповiдав Олесi про волю гетьмана, про свої надiї. Честолюбнiй Олесi ця думка сподобалась.

— Ото якби менi довелось в'їхати в Чигирин гетьманшею! От би я тодi пiдвела голову вгору i показала б себе своїй гордовитiй та неласкавiй до мене рiднi! — говорила Олеся Виговському. — Тодi б i вона схилила голови передо мною. Ой, яка б я була рада! Я в'їхала б в Чигирин пишно, як польськi королеви в'їжджають в Варшаву, бо хiба ж я тодi не була б королева на Українi або трохи не королева? — говорила Олеся, розпускаючи свої смiливi мрiї, котрi збурювали її честолюбну натуру, перейняту в наслiдок од гордовитого й честолюбного свого батька Богдана та матерi, з роду князiв Соломирецьких.

— А знаєш, моє серце, що твої мрiї можуть справдитись навiть швидше, нiж ти гадаєш? — говорив Виговський. — Гетьман зовсiм недужий, i слабiсть в його смертельна. А пiсля його тiльки мене оберуть за гетьмана, принаймнi доки гетьманiв син Юрiй скiнчить науки в Київськiй академiї. Душа моя почуває, що так воно станеться.

— Ото я була б рада! Ой, яка б я була тодi щаслива! Хоч би на кiлька рокiв менi того блиску, тiєї слави, того високого становища! — марила Олеся, сидячи поруч з Виговським на софi. — I знаєш що, мiй коханий Iване? Я готова зостатись в Києвi, аж доки не помре старий гетьман, хоч я люблю тебе, i мене без тебе бере нудьга. Як тебе виберуть за гетьмана, тодi я в'їду в Чигирин, мов королева.

— Про мене й зоставайся в Києвi, хоч менi важко жити без тебе. Але я вже не молодий: серце моє любить тебе тихо, як тихо грiє осiннє сонце, — говорив Виговський.

— Тiльки приїжджай до мене з Чигирина частiше!

— Ой, важко менi жити без тебе в Чигиринi солом'яним удiвцем, — сказав Виговський, зiтхнувши, — але для тебе я готовий на все згодитись.

I сталося справдi так, як говорив Виговський.

27 iюля 1657 року помер гетьман Богдан. Ще перед смертю Богдана козацькi полковники, поважаючи старого Богдана, обрали за гетьмана його сина Юрiя, не вважаючи на те, що сам Богдан радив їм вибрати за гетьмана або Лисницького, або Виговського. Але як тiльки помер Богдан, козаки схаменулись i почали нарiкати, що над ними постановили гетьмана, котрому було всього шiстнадцать рокiв, i перестали покорятись Юрiєвi. Юрiй питав поради в Виговського, що йому вчинити.

— Оповiсти збори на раду, зречись гетьманства, поклади булаву, а я й уся генеральна старшина так само зречемося свого уряду. Нехай козаки вибирають за гетьмана й старшину, кого схочуть. Може, як ти зречешся гетьманства, козакiв це вразить, i вони стануть прихильнiшi до тебе, — так радив Юрiєвi Виговський, але в його була думка: самому взяти булаву.

Про раду оповiстили. Виговський закликав на раду полковникiв, сотникiв та по два козаки з кожної сотнi. Такий був давнiй козацький звичай. Для ради Виговський i його прихильники призначили гетьманський двiр, щоб в йому змiстилось небагато козакiв. Тим часом Виговський пiддобрювався до козакiв, звелiв викотити з льохiв кiлька бочок горiлки, напував простих козакiв горiлкою, справляв для їх багатi обiди, сам частував козакiв, сам пив й прикидався п'яним, щоб пiдiйти пiд козацькi норови, бо Виговський не любив пити i нiколи не був п'яний.

В недiлю 24 серпня довбишi вдарили на раду. Козаки рушили в двiр. Як тiльки двiр став повний козакiв, ворота навiщось зачинили. Багато козакiв i сила хлопiв зостались за ворiтьми.

З дому вийшов Юрiй з булавою в руках. За ним несли бунчук, обтiнюючи його голову.

— Панове рада! Дякую вам низько за гетьманський уряд, котрий ви менi дали, пам'ятаючи мого батька, але я ще молодий i недосвiднйй, i не менi пiдняти й знести на собi вагу гетьманського уряду. Вибирайте собi за гетьмана iншого, старшого i вартнiшого за мене. От вам булава й бунчук!

Юрiй поклав гетьманськi клейноди на стiл, поклонився i пiшов в дiм. Пiсля Юрiя вийшов Виговський, подякував козакам за честь, зрiкся писарського уряду, поставив на стiл чорнильницю i одiйшов в дiм. Обозний Носач поклав на стiл свiй пернач та печатку, поклонився i одiйшов.

Гетьманська булава лежала на столi серед двору, i багато було таких, що хотiли її взяти, та не насмiлились без волi народу.

Тим часом за ворiтьми пiднявся шум, неначе там шумiв бiр або загуло море на вiтрi. Пiднявся крик стовпища, котрого не пустили в двiр, котре догадалось, що ворота зачинили зумисне, щоб нiкого не пустити на раду. Галас, шум все дужчав та дужчав. За ворiтьми неначе заклекотiло море в час бурi мiж скелями.

— Бий ворота! ламай баркани! — кричали козаки за ворiтьми. — Висаджуй ворота! Нас не пускають на раду!

Хлопи кинулись висаджувати ворота. Осавули швиденько завештались помiж козаками i похапцем питали:

— Кого хочете вибрати собi за гетьмана?

— Хмельниченка! Нехай Хмельниченко бере булаву! — крикнули козаки.

Юрiй вийшов з дому i сказав, що йому треба їхати до Києва i вчитись в академiї.

Тодi вихопився якийсь сотник i гукнув.

— Нехай Хмельниченко держить бунчук та булаву при собi, а командувати вiйськом буде Виговський i на той час буде брати булаву й бунчук з рук Хмельниченка.

— Дайте менi час подумати, — обiзвався Виговський.

Рада дала йому часу три днi.

В середу 27 серпня довбишi знов вдарили на раду. Знов зiбралась рада в гетьманському дворi. Рада знов викликала Виговського i просила його взяти булаву на той час, поки Юрiй скiнчить науки i дiйде до повного зросту. Виговський все кланявся i зрiкався. Спустивши очi вниз, з покiрливим видом, з сльозами на очах вiн дякував радi за честь, одмагався i просив вибрати за гетьмана кого здатнiшого.