Глава 3

III

Двiр покiйного Богдана Стеткевича стояв край невеличкого полiського села Мокран, на ледве примiтному невеличкому пригорку, неначе вiн вилiз на той горб, рятуючи себе од болота, котре з трьох бокiв суспiль облягало Мокрани. З високою гострою зчорнiлою покрiвлею з двома узькими баштами, котрi були приставленi на двох углах, з товстими стiнами i узенькими вiкнами, мурований стародавнiй палац був схожий на теперiшню поганеньку гуральню, задимлену, чорну й непривiтну. Поверх покрiвлi стримiли мурованi високi й товстi димарi, прикритi зверху од дощу вимурованими шапками, в котрих чорнiли з двох бокiв дiрки. Цi високi й широкi димарi здалеку були схожi на високi улики, прикритi зверху книшами або якимись чудернацькими паляницями. На чотирьох рогах палацу були поробленi мурованi зверху узькi, внизу широкi пiдпiрки: здалеку здавалось, нiби палац, неначе черепаха, розчепiрив свої купецькi товстi нiжки i налагодився злiзти з пригорка, але нiяк не мiг рушити з мiсця. Палац був кругом обкопаний глибоким ровом, а на окопi стримiв гострий дубовий частокiл. За окопом лиснiли болота, котрi подекуди зеленiли осокою та густими очеретами. В густiй осоцi подекуди неначе тонули круглi кущi верболозу та вiльшини. За палацом розкинувся розкiшний старий садок, в котрому подекуди стояли старi важкi дуби. Кругом палацу за Мокранами на всi боки мрiли зеленi сосновi бори, неначе зелене ї гладеньке море облягало кругом i палац, i село. I тiльки подекуди над сизо-зеленими борами високо витикались гостроверхi старi-престарi ялини, неначе дивились розкидчастими гiлками на те море борiв та старих дубових лiсiв.

Олеся Стеткевичiвна приїхала з Києва в Мокрани i цiле лiто ждала в гостi Виговського. Але вже й лiто минуло, а вiн не приїздив. Вже й жнива минули, настала Перша Пречиста, а його не було. Олеся засумувала i не раз в думцi нарiкала на чоловiкiв, що вони непевнi люди, не вмiють додержати свого слова.

"Може, вiн знайшов iншу, кращу за мене i покохав її, а мене забув? — думала не раз Олеся, ходячи по старому садку з сумною думою на чолi. — На свiтi всього трапляється. А може, вiн одкинувся од мене через те, що його обидила моя рiдня, отi князi Любецькi. Вiн вищий урядом за тих моїх родичiв, князiв Любецьких та Соломирецьких. Вийшовши за його замiж, я була б велика панi мiж козаками, вартнiша за зубожiлу княгиню Любецьку; тодi й я високо пiдняла б голову i згорда дивилась на тих усiх князiв. Я їм тодi дам себе знати!" — марила Олеся, ходячи попiд старими яблунями, гордовито пiднявши голову вгору i поглядаючи на яблунi, де рясно бiлiли й червонiли на гiлках здоровi вже достигаючi яблука.

Настав вечiр. Олеся вернулась в свою кiмнату i, засвiтивши восковi свiчки, взялась до роботи з своєю вже немолодою родичкою по батьковi Рудницькою.

Павлина Рудницька, пристаркувата панна, доводилась її батьковi сестрою в первих. Овдовiйши, Богдан Стеткевич запросив до себе Рудницьку за хазяйку i за товаришку для Олесi. Рудницька була з небагатого роду i з охотою перейшла на життя до Богдана Стеткевича. Негарна з лиця, сухорлява, чорненька, але проворна й розумна, Павлина Рудницька i на старостi лiт зосталась такою ж романтичною i мрiйною, якою була замолоду. Вона не втратила надiї вийти замiж за гарного, хоч i убогого жениха, все сподiвалась, що вiн звiдкiльсь-таки приїде до неї, несподiвано закохається в неї, i вона пiде за його замiж, виїде з ним кудись далеко на самий край України або Польщi, в якiсь широкi степи або в дикi пущi, i буде з ним проживати щасливо. Панна Павлина була письменна, любила читати, дiставала книжки в багатих сусiд-дiдичiв, прочитала кiлька стародавнiх рицарських романiв, переложених на польську мову, i пам'ятала їх трохи не до словечка, до останнiх дрiбних подiй. Часом вечорами находила на неї охота оповiдати тi рицарськi iсторiї Олесi, i вона вмiла дуже гарно розказувати, так що Олеся слухала її оповiдання, неначе сама читала книжку. Панна Павлина любила читати i церковнi книжки, а найбiльше любила читати житiя святих.

Кiмнати, в котрих жили панна Павлина та Олеся, були невеличкi й невисокi. Невеличкi вiкна з круглими маленькими шибками, пробитi височенько в товстих стiнах, нiби заглядали в кiмнати i неначе не насмiлювались пропускати багато свiтла знадвору. Темнуватi вдень, кiмнати ввечерi, освiтленi свiтлом, були багато привiтнiшi й приємнiшi, вистланi килимами, чисто прибранi, обвiшанi образами в дорогих золочених шатах. Панна Павлина сiла на стiльчику коло розiпнутої на здорових пальцях основи i почала вироблювати килим. Олеся сидiла коло столика i вишивала шовком та золотом покрiвець на аналой для церкви. Через одчиненi дверi свiтилась лампадка перед образами в Олесинiй опочивальнi, застеленiй килимами. Восковi свiчi розливали доволi свiтла на невеличку кiмнатку панни Павлини. В кiмнатках було тихо, спокiйно й чисто, як в монастирських келiях в черничок.

— От i лiто минає, а Виговський не приїздить до нас! — тихо почала говорити панна Павлина. — Не дай, Господи, як вiн не приїде! Ох, як буде важко та тяжко тобi, серце Олесю!

— Я й сама не знаю, чому вiн так запiзнився. Може, його гетьман не пускає, може, в його роботи багато, бо вiн менi натякав, що при гетьмановi Богдановi служба дуже важка, — обiзвалась Олеся.

— Коли б через це, то ще нiчого. Був i в мене жених... гарний, гарний, чорнявий, як намальований. Ох, ох! Бував вiн в покiйного мого панотця частенько, а потiм через пiвроку почав присватуватись до мене. Я й слово своє дала, а вiн як поїхав, як заїхав десь далеко, на вiйну, чи що, та тiльки я його й бачила. Ох! Не йму я вiри тим паничам. Якi вони непевнi в словах! Якi вони змiнчивi! Як вони граються нашим серцем, неначе м'ячиком! Ох, ох, ох! Я в цьому вже пересвiдчилась, — говорила панна Павлина i разом з тим зiтхала так важко як людина, котра на вiки вiчнi втратила когось дорогого для серця.

-Виговський не з такiвських, цьоцю Павлино, я певна, що вiн не з такiвських. Вiн розсудливий, певний чоловiк, бо вже не дуже молодий. Вiн не повинен не додержати свого слова.