Частина 2. Розділ 6. Неочікувані візітери

Одного серпневого дня по дорозі на Полтаву тяглося кілька селянських возів. Полудень дзвенів у зеніті, потріскували цикади і рипіли колеса, наче співали якусь пісню. З появою лісу, де була козацька ставка, з воза зістрибнув юнак. На вигляд він не був селянином, швидше нагадував джуру, молодого козака. На ньому був полотняний фарбований кунтуш, сині, широкі, мов самий степ, шаровари та легкі чобітки. На голові – висока смушкова шапка. На його тендітному тілі козацький одяг виглядав трохи мішкувато.

Чорні його очі на мить блиснули радістю, а потім його миловидне юне обличчя набуло рішучого і суворого виразу. Крізь смаглявий колір обличчя, чистих гладких щік, що ніби й не знали бритви, став проступати густий рум'янець.

Вартовий козак з люлькою в зубах, який перед цим розглядав і м’яв на долоні з якоюсь недовірливістю грубий кришений тютюн, витріщився на прибульця  з подивом.

- Стій. Далі не можна, - процідив він крізь зуби.

- Добрий день, - вітав юнак тонким голосом, на що козак кивнув. – У мене важлива річ. Мені треба бачити полковника.

Козак неквапом прикурив, пахнув люлькою, дивлячись кудись у небо.

- Гм. Тобі полковника? Якого полковника?

– Полковника Коцюбенка.

Козак став оглядати отрока, що прийшов, визначивши на вигляд, що тому було років шістнадцять - сімнадцять.

- Ти думаєш, що він говоритиме з тобою? - презирливо запитав сторожовий козак.

- А чому ж він  зі мною не говоритиме? – нервово спитав юнак.

- Та тому, що в тебе ще молоко на губах не обсохло. Навіщо полковник витрачатиме час на тебе? Ти мабуть ще школяр ... Та й поважності,  виду в тебе ніякого немає. Так що почекай, поки підростеш...

Хлопець зніяковів.

- Мені треба сказати йому щось дуже важливе...

Козак не встиг відповісти, бо повернувся до людей, що якраз підійшли. Це були двоє вже немолодих чоловіків – один у короткому плащі, пістолетами за поясом, другий у шитому каптані зі срібною привісною до пояска чорнильницею. Той, що був із чорнильницею – писар, зупинився, став щось говорити козакові, а потім наздогнав свого товариша, і вони увійшли до ставки.

Сторожовий козак почав розпалювати згаслу люльку, а потім обернувся, але ніде не побачив юнака, що прийшов. Юнак зник. Здивувавшись цій обставині, козак притулився до частоколу і затягнувся димом.

В цей час молодик, що прошмигнув у ставку, зблідлий, нервово і злякано крокував за двома прийдешніми поважними людьми.

У дерев'яному зрубі, де замість даху була якась парусина, на килимі сидів чоловік. Очевидно, це і був сам полковник. Він власноруч займався лагодженням сідла. На вигляд йому було років п'ятдесят. Сиве волосся його трохи стирчало в різні боки, а вуса величаво спускалося вниз. Бронзове обличчя з легкими зморшками перетинав довгий рубець. На полковникові була проста біла сорочка та сині зі сріблом, шаровари. Інший одяг був кинутий на купу соломи в кутку. Якісь папери та два пістолети лежали на грубо збитому столі. На підлозі стояла пузата пляшка.

Увійшовши писар і осавул вклонилися - юнак сховався за їхніми широкими спинами.

- Доброго дня, панове, мої вірні, мої добрі товариші, - промовив полковник Коцюбенко. - Ось вам наказ: будьте обережні, за кіньми стежте, коли пускаєте на попас, бо ми хоч татар і розбили, але дехто з них ще нишпорить по степах. Та дивіться, щоб козаки не стріляли дорогами дрохв і гусей, бо й порох витратять задарма... Сухарі та вода – то козацька їжа! А ви, мій куме (при цьому він повернувся до писаря), зробіть зараз же перекличку і запишіть всіх, хто є. Та дивіться уважно, щоб усе було добре; а то, я вам скажу, вчора бачив, як козак щось надто часто кланявся на коні. Я хотів стрільнути в нього, та шкода було заряду: у мене пістолет був заряджений гарним порохом.

Осавул і писар навперебій заговорили про своє…

Коли вони, нарешті, зиркнувши на юнака, пішли собі, той залишився з начальником сам на сам.

Полковник зиркнув на нього і спитав:

— А ти чого стоїш, як байбак і мовчиш? Язика проковтнув? Хто такий і що потрібно?

— Пане полковнику, мені дуже треба до Степана... до Степана Остряниці. Дуже треба побачити його! – жалібним тонким голосом заговорив юнак.

– Що? До самого гетьмана? Навіщо? - насупившись, спитав полковник Коцюбенко.

- Я родич його.

- Ти брешеш, сучий сину! – різко сказав полковник. -  Який родич? А ну, признавайся, хто ти і чого задумав! Чого шапку не знімаєш?

Полковник гуркотів, наче вулкан, а рука тяглася до шаблі.

- Нічого я поганого не задумав, дядьку Явтуху. Але Степана дуже хочу побачити.

Молодий чоловік повільно зняв шапку.

– Як? Це ти? Боже мій, дитинко моя, але... як тут?

– Так. Дуже потрібно. Прошу, не відкривайте моєї таємниці, дядечку…

- Пана гетьмана тут нема. До нього добиратися не так просто.

Останні слова полковник сказав встаючи, приголомшений побаченим.

***