Розділ 5. Так вирішується доля

Прокинувшись пізно, Остряниця здивовано розглядав кімнату, ніби був у ній уперше. У голові плуталося, і він намагався привести думки до необхідного ладу та стрункості. Поступово згадувалися радощі та тривоги попереднього дня. Його мучила думка, як сказати запорізькому отаманові, що тепер він  залишає свою справу і, отже, допомога його більше не потрібна.

Якийсь неясний шум змусив його визирнути у віконце. Виявилося, що все подвір'я було заповнене народом.

Остряниця велів принести йому умитися, неквапом одягнувся і вийшов із хати.

Його погляду відкрилася різнолика картина, що нагадувала строкату турецьку хустку. Миготіли вуса, чуби, високі баранчикові шапки, вишиті сувої з кобеняками, чуги та байбараки*, жіночі парчові кораблики*, білі намитки*, сині кунтуші*.

Все це збіговисько шуміло і хвилювалося, ніби море, і з усім цим народом треба було перецілуватися і прийняти неймовірну безліч яєць (піднесених у шапках, у хустках), качок, гусей, пасок та іншого – звичайну данину, яку підносили поселяни своєму пану, який, зі свого боку, мав віддячити частуванням.

Трохи збентежений, Остряниця майже механічно став дотримуватися традиції...

І ось паски, смажені поросята та гуси, сири та інше були прийняті та розкладені по столах. Безліч яєць було складено гіркою, начебто ядра для оборони фортеці.

Остряниця велів викотити дві величезні бочки горілки.

І ось запрошення господаря отримано, всі накинулися на столи, що тріщали під баранами, смаженими поросятами з хріном, яйцями, святковим хлібом та іншою їжею. Все навколо захвилювалось, забулькало і заклацало.

Горілка та вино полилися рікою в розпалені роти. Час від часу, захмелілі гості, обертаючись, спостерігали сцену у внутрішньому дворі, де поважний козачий отаман пригощав батогом одного з підлеглих своїх, який стояв нерухомо,  тільки чухаючись і намагаючись стримувати стогін. Після кожного удару отаман вимовляв повчальні фрази таким дружнім тоном, що здавалося, що не бив, а пестив рідного сина.

– Ось це тобі, голубчику, за те, щоб ти знав, як величати старших! Ось тобі, любий, ще на додачу! А ось ще один раз! Ось тобі іще гороху трохи! Буде тобі наука, не роби так! Подобається, то ось тобі ще! Що за славний батіг! Чудовий батіг! Що, танцюєш? Тобі, мабуть, весело? Адже знав, що буде весело. Тому тебе і благословляю так…

Нарешті, отаман, побачивши, що порушник, незважаючи на всі старання, був готовий закричати, зупинився.

- А тепер кланяйся. Кланяйся і подякуй за науку. Ну ж бо!

Битий винуватець, у якого струмком текли сльози, відважив уклін у ноги.

– Дякую, отамане, за науку.

- Ну й добре, - сказав отаман, складаючи батіг. А зараз іди собі! Гайда! Задай перцю баранам та сивусі!

– Христос воскрес, отамане! Ми з тобою ще не христосувалися.

- Воістину Воскрес! – відповів отаман.

 Помітивши підійшовши Остряницю з люлькою в руці, він привітав його, як гетьмана і попросив тютюну.

Вони стали набивати свої трубки і відійшли убік, щоб покурити і не заважати іншим.

Остряниця насупився і, не дивлячись в обличчя отаманові, промовив з обережністю:

- Тут ось яка справа. За останню добу багато що змінилося... Загалом, моя справа не клеїться...

- Гм, - буркнув отаман, розкурюючи люльку. – Не клеїться? Погано.

– Доведеться нам повернутися ні з чим.

- Гм!.., - знизав плечима отаман.

– Ну, що ти на це скажеш? – спитав Остряниця, здивований такою невизначеною відповіддю.

– Якщо повернутись, – відповів запорожець, спльовуючи , – можна й повернутись.

Остряницю підбадьорила така байдужість.

– Тільки я не піду з вами. Мені треба на якийсь час у Варшаву.

– Гм! – відповів отаман.

- Ти, може, сердитий на мене, що я так підвів вас?

На цих словах задзвеніла, розлилася музика, і разом з нею гримнуло тупання танців. Отаман, з люлькою в зубах, кинувся в купу компанії, що танцює, очистив біля себе коло і пустився вибивати ногами і навприсядки.

***

- Що він собі думає, цей дурень Остряниця? – говорив старий Пудько, дізнавшись від отамана про відмову Остряниці. - Щеня! Відмовитись від такої справи, коли тобі довірилися люди. Як він подивиться у вічі всьому чесному товариству? Мерзенний зрадник! Хай іде до своєї матері... І дістало духу в нього сказати це!

Козак Пудько нервово ходив по кімнаті смикаючи рукою, ніби драв когось за чуба. Він не міг винести, коли бачив, що молодший дорівнює старшим.

- Він хоче просити милості у того, з ким воював... Знати повинен, що хтось задумав мститися, від того не чекай уже милості. Скоріше сонце посиніє, замість дощу посипляться раки з неба, ніж ворог забуде минуле. Не хочу думати про це! Не хочу! Гей, жінко! Жінко!

Останні слова він уже голосно вигукнув.

На цей поклик, ледве пересуваючи ноги, прийшла, або, краще сказати, приповзла істота, що ледве жила.